Коли...

Коли захід Сонця дощенту уже прогорів
І полуніч вкажуть дзигариків впевнені стрілки,
Затихнуть і співи птахів й колотнеча дворів,
І Місяця звично засяє у Небі тарілка,

Я знову докупи зберу наболілі думки,
В яких ще не хочу пірнати в принадливу Осінь,
Керунку проситиму Божої знову руки,
Бо вкотре самі манівці та здорожена зовсім...

Вже, як стільники, переповнює ніжність вуста,
Так хочеться лики Небесні святих цілувати,
Та з мене відлунням сміється громів самота,
Яку за лаштунки життя, хоч убийсь, не сховати.

Серпневої ночі по хаті летить аромат,
На повну розріджує спеку кімнатний кондишен...
А я прошу в Бога не літніх красот та принад,,
А тільки безболісних днин - тихих, мирних, колишніх...

Та хоч на спочинок безболісну нічку одну,
Блаженну відпустку у київських рідних пенатах,
А маю натомість - пекучу журбу крижану -
Не дай її, Боже, нікому й ніколи спізнати!

У Вічність терпкаві години спливуть без знаку...
Хіба не корюсь? З мене можна вірьовки сукати!
І як ще на власнім хресті розіп'ятись в палку,
Довічну Любов, аби Господа гнів не спіткати?

Проріже ліхтар літню темряву ночі кромішну -
Й душа у пітьмі закоцюрблена плаче й невтішна...