Простую до Раю...

 У світі - кордони. У світі - препони.
У світі - незрушні сталеві Закони!
А я їх порушую - геть безборонно,
Створивши свої безкоштовні талони.

У світі - трампліни. Криваві новини.
У світі - нестерпні, замучені днини.
А я на оцій нескінченній жаровні
Вважаюсь спокійною, начебто, зовні.

Дивлюся у вікна. І думаю - звикну.
І думаю - звикну, що врешті решт - зникну.
Птахи під дощами - ховаються в гнізда.
Як завжди, у Небі виблискують звізди.

Як завжди, на ранок - нема їх і сліду...
Невже зникну я, так і Раю не звідав?
Так звично простує повз мене епоха,
І звично вважа за дурепу та лоха.

Залякує влучно, та різко і нишком -
Тоді я пірнаю в рятуюче ліжко,
Нараз визнаю всі гріхи та несхожість...-
І знаю, що Янгол - таки на сторожі!

І знаю, що Небу, нічим не віддячу -
Тому і сумую, і самістю плачу.
Чи спека надворі, а чи холоднеча -
До Бога завжди упокорена втеча!

З Його можновладдям, дарунків дивами -
Душею і серцем - цілую словами.
Під Раку Сузір'ям, у подиві вічнім
Я бачу, що світить Він знаком окличним!

І, поки довкілля страхами вирує,
Я в Небо дивлюся - і Небом мандрую.
Бо ще - не капець! Бо іще - не кінець!
Бо в Бога слабкий , але вже ж я - митець!

І аркуші білі - перу підкоряю.
І , може, мій Боже, простую до Раю?