Богдан-Игорь Антонич 1909-1937 Дом за зарею

Струится гимн растений, что кричат о буйстве роста,
и, словно после седьмой чарки, хмелем полно сердце.
Пора уже. Тут был я лишь случайным гостем.
Другим звездам молиться буду и другим рассветам.

Набрякшие бутоны набухают в клейкой пене
и звёздами к цветам, скрестившись в поцелуе, липнут,
и сквозь фиалок лейки ночь фильтрует дух весенний,
аж пригоршнями запахи в соцветий чаши сыплет.

Растений ночь чуть дышит в исступлении истомы,
всё в корчах роскоши: кусты, коренья, пальцы, листья,
выстреливает семя, месяц колет землю рогом
и гаснет скрытый днём,что, точно змей, за ним искрится.

Коренья в мёртвых черепах сучкасты, духовиты,
жизнь свёрла узловатые вонзает в кубла смерти,
и дуб подскакивает к дубу - точно к богу бог сердитый,
ударивши с разгона в пни, они сплетаются упёрто.

Кругами свет бушует - неустанны мотовила,
вот благовещенье зари - и солнце ночь размелет.
Седьмая чарка радости! Дай сердцу хмель и крылья!
Поэзии кипучей, мудрой, точно зелень.

Живу короткий миг. А буду ль дольше жить, не знаю,
учусь я у растений хмелю, росту, буйству соков.
Мой дом, может, не тут.
Быть может, за зарею.
Пока
я тут, инстинктом чувствую: пою — значит живу я.

Под скорлупой земли клокочут бурно воды,
край неба в мгле фиалковой, как за стеной, за утром.
Отъеду, положа ладонь на лиру ясного восхода,
и вознося хвалу сверхчеловеческим  зелёным бурям.

1936

Дiм за зорею

Струмує гімн рослин, що кличуть про нестримність зросту,
і серцю, мов по сьомій чарці, невисловно п'янко.
Від'їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем.
До інших зір молитимусь і інших ждати ранків.

Набрезклі пуп'янки бубнявіють в клеїстій піні,
як зорі до рослин, зустрівшись в поцілунку, липнуть,
і крізь лійки фіялок ніч фільтрує чар весінній,
аж пригорщами пахощів у чаші квіття сипне.

Зелена ніч рослин душна екстазою знемоги,
у скорчах розкоші кущі, коріння й пальці й листя
насіння вибухає, й місяць коле землю рогом,
аж згасне днем закритий, що, мов змій, за ним іскриться.

Коріння в черепах мерців сукате й соковите,
життя встромляє свердли гудзуваті в кубла смерті,
і дуб прискакує до дуба — два боги сердиті,
ударивши з розгоном в пні, сплітаються уперті.

Вирують кола світляні — невломні мотовила,
ось благовіщення світанку — й сонце ніч розмеле.
Пий сьому чарку радощів! Хай серцю хміль і крила!
Поезії кипучої і мудрої, мов зелень!

Живу коротку мить. Чи довше житиму, не знаю,
тож вчусь в рослин сп'яніння, зросту і буяння соків.
Мабуть, мій дім не тут.
Мабуть, аж за зорею.
Поки
я тут, інстинктом чую це: співаю — тож існую.

Під шкаралущею землі булькочуть рвійні води,
крайнебо в млах фіялкових за ранком, мов за муром.
Від'їду вже з долонями на лірі сонця сходу,
співаючи хвалу надлюдським і рослинним бурям.

1936