Осколки

Вінниця. Вокзал. Цілуються на пероні чоловік і жінка, обіймаються тісно, рахуючи хвилини. Пора їхати! Ще сумний і пристрасний  поцілунок при народі. Відходить поїзд. Вона цілує повітря крізь вагонне скло.  Лице її світить ніжністю... Потім, як в кіно, вона лізе в сумочку, знаходить обручку, надягає на палець і плаче. Осколки життя... 

P. S.

На вулицях Вінниці  вітер, над Бугом – смеркання.
Вона вже забула, коли й як пішло все не так.
Він пише: «чекаю тебе … ставлю чайник» -
повітря шалено стискає їй груди відтак.

Він пише: «чекаю… це спрага… мольба маніяка»,
вона йому пише розпливчате щось «не скучай».
Та їй неспокійно, - здається, що  якось
він вирве їй серце й лимоном їй вичавить в чай.

Бо розум холодний підкаже, що так не буває,
щоб довго, щасливо й в один день – фінал.
Вернешся з роботи, а він же тебе не впізнає.
А може так бути, що краще б і зовсім не знав.

Спалити тугу вона хоче. Він пише: «чекаю удома». 
Дощить і по Вінниці вітер гуляє. Вона стрімголов
летить над асфальтом, здіймаючи комір,
і встигнути, поки той чай щоби не охолов.