Никогда и всегда

«Білі одежі, наче в свято,
Де сонце – стиглість на зорі
І місяць  – прохолодна м’ята.
Багряні приторні меди –
І полинові, й чебрецеві.
Слова «ніколи»  і «завжди» –
Немов розчахнуті дерева.
Де з блискавицями летить
Вогонь – вогню, – немов прокляття.
І ніч надривно стугонить.
…І небо – мов землі розп’яття...»

*

Твой лик,
Свет призрачный и нежность…
Какой у нас сегодня праздник,
Что ты одела светлые одежды?
Как солнца зрелость на заре…
Как терпкой мяты трепетная горечь,
Как чай заправленный медами,
С полынью, липой, чабрецом…
Остыл… Как утро в ожидании тепла
И хлёстко бьют слова, — «навечно»,
«Никогда», «без оправданий» …
Расколотый полог небес горит,
И злой гадюкой молния летит,
Чтобы вонзиться в край всех ожиданий.
Где небо, для земли распятьем,
Угасшая звезда, печальны браться,
И струг по призрачной воде скользит
На поле тёмной брани,
Невоплощённого желанья
Янтарный мёд зарёй горит,
Последнею… без обещаний,
Навзрыд…

*  *  *

«Білі одежі»

Білі одежі, наче в свято,
Де сонце – стиглість на зорі
І місяць – прохолодна м’ята.
Багряні приторні меди –
І полинові, й чебрецеві.
Слова «ніколи» і «завжди» –
Немов розчахнуті дерева.
Де з блискавицями летить
Вогонь – вогню, – немов прокляття.
І ніч надривно стугонить.
…І небо – мов землі розп’яття...

Згасає зірка в вишині,
Сумують браття в тишині,
І струг пливе в туманні далі –
Туди, де привиди й печалі,
На полі битви і прощання,
Де нездійсненне є бажання.
Бурштином мед зорі горить –
Останнім спалахом на мить.
Як споконвічна ніч клубить,
Й сльози бурштин
До зір летить...
Без обіцянок, назавжди,
Навзрид… До виру самоти.