вовчoк

В минулому моєму я малий,
я можу спати в темряві та тиші,
молюся мовчки - дощику, не лий,
а дощ іде дедалі все лютіше -
не дощ, а злива стукає у скло,
а скло тремтить, лякаючи малечу.
Якщо б хмарини вітром віднесло -
так мрію, натягаючи на плечі
смугасту ковдру - так було тоді,
тепер інакше - дощ не залякає.
Я вдень спокійно сплю на самоті,
а прийде ніч - завжди лягаю з краю,
бо сірого вовчка не знаю геть,
не ходить він до мене, що ж робити.
Мені страхіття сняться, хай їм грець,
планета, що зривається з орбіти,
кудись летить, палає у вогні.
Наснилося... І як складати вірши?
Я у дитинстві знову, та мені
злітати легко - вище, вище, вище.
А потім прокидаюся і вмить
пригадую якусь дрібницю, котру
забув - як вітер віє, дощ шумить,
а я малий, пірнаючи під ковдру,
боюся знову сірого вовчка,
бо може дуже боляче вкусити,
як думка - і на що же він чека,
чому він посміхаеться так сито,
так, ніби він живу людину з'їв.
І спати не дає мені тривога -
коли вовчок шматує хазяїв,
буває небезпечніший за вовка.
Я йду вночі палити під дощем,
у темряву, не швидко та не жваво,
оскільки душу крає гострий щем,
стоїть в очах палаюча держава
та попіл, що літає по містах,
ще рік тому квітучих до нестями.
Там сивий дим кружляє, наче птах,
під ним лишились пагорби та ями
і більш нічого. Хочеться дощу,
щоб змив усе, що бачу я сьогодні.
А ті слова, що начебто пишу,
коли б вони були слова Господні,
тоді б іще зумів зробити крок
до бога, тільки в нього я не вірю -
він десь далеко спить серед зірок
якогось невідомого сузір'я.
Так діти сплять, не знаючи війни,
вовчок не прийде, всюди мир та спокій.
Дозволь їм додивитися ці сни,
мій боже, як дитина ясноокий.