Кажуть, час, то річ найважливіша...
може так... мо' ні...
в гулі воєн надприродня тиша
множиться в мені.
Все пройшовши, що могло лякати,
вбити теж могло,
поховавши сина, батька, матір,
я, немов стебло
золотої, стиглої пшениці,
пнуся в височінь...
час - кудись летить, як та синиця,-
був й нема... амінь.
Незалежна від стрімкОго часу
і наперекір,
виїзджаю на зустрічну трасу
між щемких зневір,
аби стріти сонечко, що сходить,
відчувать тепло,
й цінувати кожен нОвий подих,
що живИть стебло.
Стебло
© Copyright: Ева Сокол 2, 2023
Свидетельство о публикации №123050506197
Свидетельство о публикации №123050506197
Рецензии