Хуга злиться, хуга плаче

Насувають небом тучі,
Крізь ті тучі місяць утлий
Сніг освітлює летючій;
Нічне небо каламутить.
Їду, їду чистим полем,
Дзвоник плаче дин-дин-дин…
Лячно, страшно мимоволі
Серед безвісних рівнин!

«Гей, хутчіше проти ночі!»-
«Коням важко: шлях-кисіль..
Завірюха прямо в очі;
На дорозі заметіль;
Хоч убий, немає й ходу;
Заблукали…ані кроку!
В  полі, мабуть, біс нас водить
Та кружляє на всі боки.

Он поглянь: он, он він грає,
Б’є в обличчя, млу здійняв,
Он-тепер у яр штовхає
Озвірілого коня;
Там стояв переді мною
На узбіччі придорожнім,
Блиснув там він ледь іскрою
І пропав в пітьмі порожній».

Насувають небом тучі,
Крізь ті тучі місяць утлий
Сніг освітлює летючій;
Нічне небо каламутить.
Сил бракує, бракне й волі;
Й дзвоник раптом наш замовк;
Коні стали… «Що там в полі?»-
«Хто їх знає? Пень, чи вовк?»

Хуга злиться, хуга плаче,
Коні чуйні аж тремтять;
Ось той біс вже далі скаче,
Тільки очі майорять;
Коні знову  геть звелися…
Знов дзвіночок дин…дин…дин…
Бачу: дух стоїть, схилився
Серед безвісних рівнин.

Нескінченні, геть потворні,
В каламутній місяць грі,
Закружляли біси сварні,
Як над ліжком упирі.
Скільки їх? І хто там з рогом?
Що ж так жалісно ревуть?
Чи ховають Домового,
Заміж відьму видають?

Насувають небом тучі,
Крізь ті тучі місяць утлий
Сніг освітлює летючій;
Нічне небо каламутить.
Мчать потвори рій за роєм
Поруч й всюди вдалині,
Жалісливе виють-троять,
Серце колючі мені…