Непридуманная история

«Коли серцю у грудях тісно…»  (НИНА  ЧЕРНОВА,  журналистка)

Харківський інженер, кандидат технічних наук Леонід Микитович Ружинський не знав
війни. Але пам’ять про неї носить у своєму серці. Її відмітини закарбувалися на його тілі. Війна забрала багатьох його земляків, рідних. Ледве живим залишився й він — хлопчина, який народився на початку 1942-го.
А влітку 1943-го, як згадувала його мати, коли на Курську дугу через Богодухів хмарою летіли німецькі літаки, Ружинські ховалися в погребі на власному подвір’ї. 6 серпня Богодухів звільнили від фашистів. Та німці не
переставали бомбардувати його, здійснили кілька нальотів на місто. Через 6 днів після визволення німецькі аси, скидаючи бомби знову, чорною зграєю пронеслися над зраненими вулицями. Одна з тих бомб упала на подвір’я Ружинських. Родина в цей час ховалася в погребі. Та вибух на поверхні був таким потужним, що з коренем вивернуло розлоге дерево, яке росло біля погреба, вибило вхідні двері. У погріб посипалися осколки. Їх було так багато, що мати маленького Леоніда, машинально засунувши руку в кишеню старенької, накинутої на плечі кофтини, витягла звідти шмат гарячого металу. Два осколка вдарили  бабусю, Варвару Григорівну, яка тримала на руках онука (Леоніду Ружинському тоді було півтора року), рикошетним осколком поранило і його. З плеча та живота старенької
заструменіла кров. Але вона не випустила з рук дитинча, тільки промовила, почувши крики: «Цитьте, дітки, цитьте, з мене крові річка вже тече».
І наче прагнучи закрити переляканого малюка від біди, впала, розкинувши над ним руки.
Так розповідала мати. Так написав і онук через б0 років у вірші «12 серпня 1943-го».

Пам’яті В. Г. Ружинської*

Чорним небо не від хмар зробилось —
Зграї літаків закрили світ.
На їх крилах ледь хрести виднілись —
Носії розрух, смертей та бід.

Літаків — неначе гайвороння.
Кожному пілоту був наказ
На мале містечко, на районне
Бомби скинути прицільно, враз.

Не злічить зруйнованих будинків
І загиблих від осколків вмить.
Онде жінку вбило, там дитинку,
Там — скалічений в крові лежить.

В льох бабуся із онуком миттю,
Та осколки — у живіт, плече.
Лиш сказала: «Цитьте, дітки, цитьте,
З мене крові річка вже тече...»

Закриваючи онука, впала,
Вмерла і велична, і проста...
А крестатим крукам мало й мало -
Сипалась ще з неба смерть густа.

Мертву бабусю поклали в ночви у погребі й кинулися рятуватися подалі від бомб —
у село Зарябинку, в глибокі яри.Малому Леоніду надала першу допомогу двоюрідна сестра Зоя, яка до війни закінчила три курси Харківського медичного інституту.
Наступного дня німці зробили ще один повітряний наліт на Богодухів. І, попри
усталеної прикмети, що нібито в одну вирву снаряд двічі не падає, на подвір’я Ружинських знову втрапила бомба — запалювальна. (Німці кидали з літаків не тільки бомби, а й бочки із пальним, які загорялись у повітрі). Загорівся
дах хати (родина колись була заможна, хата простора, одних тільки вікон було
аж дванадцять). Свого часу прапрадід Ілля Ількович Ружинський чумакував, возив сіль із Криму, увійшов у статки, які передавались з покоління в покоління.
До 1928 року сім’я Ружинських не бідувала.
У Варвари Григорівни було 8 дітей — чотири сина та чотири дочки. Всі працювали на своєму господарстві, найману працю не використовували. На початку колективізації все надбане (а його було чимало: ліс, землі, луки,
сіялка, віялка, кілька коней, худоба та інше) добровільно було передано до колгоспу. Сім’я врятувалася від розкулачення і виселення.
Але німецька бомба знищила все добро, що збиралося не одним поколінням. Найцінніше з одежі Ружинські заховали в ямі в погребі в клунку, який накрили залізом. Та дах, що спалахнув від запалювальної бомби, прогорів
до перекриття. Все це впало на заховане добро, на ночви, в яких лежала бабуся. Вогонь був таким, що розжарилося залізо, під яким заховали домашні скарби, — все зітліло. Обгоріло й захололе бабусине тіло. ЇЇ поховали тоді за погребом. І тільки після війни у 1946 році, перепоховали на сільському цвинтарі.
— Цей момент я вже добре пам’ятаю, — говорить Леонід Микитович, — адже був голод. А на бабусині поминки мама десь розжилася яєць і насмажила їх багато-багато. Таке хіба забудеш?  На цвинтар, де лежить бабуся, онук
приїздить у поминальні дні й журиться, як багато народу забрала війна.
— Моя дружина Наталя не пам’ятає свого батька. Він загинув на фронті, на другий
день, як забрали. Його могила, солдата Павла Івановича Номировського, в селі Благодатному на Валківщині. Теща розповідала, що коли вперше визволили Харківщину від фашистів, у діючу армію забирали геть всіх молодих хлопців, ще й картали: а сякий-такий, під німцями був. Їх, не навчених, цивільних, без
будь-якої підготовки, навіть не переодягнувши у військову форму, кинули в бій, що називається, голіруч.
— Не знаю, може, це такий відволікаючий
маневр був, — задумливо говорить Леонід
Микитович. — Але тільки відразу повбивало їх, необстріляних, безліч. А це ж зима
1943-го. Лежали вони всі на полі, у снігу, у своїй одежині: куфайках, якихось свитинах. Теща згадувала, як одне подружжя з їхнього села — чоловік і жінка, в яких забрали тоді єдиного сина й кинули в бій під Сніжковим, де всі новобранці загинули, — зробили хрест і понесли його за 25 кілометрів до Благодатного, щоб по-християнському звичаю поховати хлопця. І таки знайшли його вбитого на полі бою, впізнавши під снігом по домашніх рукавицях. Викопали яму, поклали сина, поставили над ним хрест. А пізніше його перепоховали разом з іншими у братській могилі в селі Благодатному.
Л. М. Ружинський говорить, що коли приїздить у будь-яке село, обов’язково приходить на братську могилу. Читає імена загиблих — там стільки тих, хто навічно залишився молодим.
— Мій шлях на могилу дружининого батька лежить через селище Старий Мерчик.
І я так скажу — там, мабуть, половина Мерчика з війни не повернулася. На  стелах  біля братської могили я нарахував тільки загиблих на прізвища
Журавель та Гайдамака по десять-дванадцять осіб. Це ж видно, усе одна родина, місцеві хлопці, адже Гайдамаки, Журавлі — корінні мешканці села, таких прізвищ тут багато.

...Сльози по загиблих,
Серцю в грудях тісно.
Зазвучала в небі журавлина пісня.
Журавлем у небо кожний з них полинув,
І закрила небо хмара журавлина... (уривок)

Цей вірш Леонід Ружинський написав у пам’ять про тих, хто не повернувся з війни.
9 травня  2005  року він читав його в Благодатному. Каже, ветеранам, які слухали, цей вірш сподобався. Тільки мало вже залишилося колишніх фронтовиків. Ще 10 років тому, говорить Л. Ружинський, у Благодатному їх було 46 чоловік.
Сьогодні тільки 14.Ми всі в боргу перед тими, хто впав за рідну землю на полі бою. Певно, цей борг спонукає й Л. Ружинського, не професійного поета,
а інженера-технаря, аматора в поезії, братися за перо й писати про війну. І хоч знає про неї тільки зі спогадів матері, з книжок  та кінофільмів, але та війна, прошивши його осколком, пройшла й через його долю.
Завдяки спонсорам Леонід Микитович Ружинський видав п"ять  книжок своїх віршів.
У них чимало рядків, присвячених військовій тематиці. А нещодавно він переклав
українською вірші Анни Ахматової, у яких звучить тема репресій і війни. Взагалі-то Л. Ружинський більше писав російською. Але з дитинства говорив українською, вчився в українській школі і вступні іспити до політехнічного вузу теж колись складав рідною мовою. Потім йому довелося переучуватися на «общепонятный», бо викладали в ХПІ російською.
— Що ж спонукало повернутися до рідної мови? Чому взялися саме за переклад із Ахматової? — запитала його.
— Її твори українським словом, відповідає, звучать, мені здається, ще виразніше. На початку 1990-х років мене вразив «Реквієм» Ахматової, надрукований у «Роман-газете» та «Правде». До того часу цей твір у Радянському Союзі не друкувався. Його ви не знайдете в жодній її збірці, виданій до тих часів. А бажання перекласти його українською, щоб зазвучав він мовою
Тараса, було таким непереборним, що взявся за перо. Що з того вийшло — судити вам.

Переклади з Анни АХМАТОВОЇ
Леоніда РУЖИНСЬКОГО

КЛЯТВА

І та, що сьогодні прощається з милим,
Весь біль свій у силу нехай переплавить.
Ми дітям клянемось, клянемось могилам,
Що нас не скорити, що нас не знеславить.
Липень 1941, Ленінград.

Уривки із «Реквієму» Анни Ахматової

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

У страшні роки єжовщини я провела сімнадцять місяців у тюремних чергах у Ленінграді. Одного разу хтось «упізнав мене». Тоді наступна за мною в черзі жінка, яка, звичайно, ніколи в житті не чула мого імені, отямилась від притаманної нам усім заціпленості і запитала мене у вухо (там усі говорили пошепки): «А це ви зможете описати?» І я відповіла: «Зможу». Тоді
щось подібне до усмішки промайнуло на тому, що колись було її обличчям.
1 квітня 1957 року. Ленінград

ПРИСВЯТА

Перед горем цим прогнуться гори,
Не тектиме царственно ріка,
А у тюрмах сталь, грімкі затвори,
Каторжні осточортілі нори, —
З них нудьга смертельна витіка.

А для когось свіжий вітер, світло,
Захід сонця ніжиться для них —
Не для нас лишень, бо звуть нас «бидло»,
Скрегіт чуємо ключів обридлий,
Стукіт чуємо чобіт важких.
 
Мовби до обідні піднімались,
Містом здичавілим ми ішли,
Наче неживі нам зустрічались,
І Нева Невою лиш здавалась,
Та надію в серці ми несли.
 
Вирок... І відразу сльози ринуть, —
Від усіх за мить віддалена,
З серця звуки мов усі відлинуть,
Грубо горілиць немовби кинуть,
Але йде... Хитається... Одна.

Подруги тепер де випадкові
Двох моїх осатанілих літ?
Як там їм, в краю сибірськім новім,
Що їм мариться? Живі? Здорові?
Я прощальний шлю усім привіт.
Березень 1940 р.


* * *
Сімнадцять місяців кричу,
Тебе додому зву.
Перед катами не мовчу,
Тобою лиш живу.

Все переплуталось з тих пір,
Ніяк не розберусь,
Людина то, чи, може, звір,
Йому смерть чи комусь.

Лиш квіти буйні навесні
Та дзвін кадильний, мов у сні,
Сліди в ніщо, кудись.

І в очі дивляться мені
В скорботні ночі лиш одні
Зірки на небі скрізь...

«Слобідський край», 9 липня 2005 року