Павел Грабовский. Певец

I


Не пой нам про гробы и мёртвый сон,
Не пой про беспредельный мрак могилы;
Но в завтра загляни за горизонт,
Жить, жить зови, буди от спячки силы!

Не добивай упавшего тоской,
Не загоняй в уныние усталых,
Но на борьбу буди, буди на бой,
Найди отраду в светлых идеалах!

Тогда тебя послушаемся мы,
Замолкнут в сердце зависть, страх и злоба.
И станем благородны и честны,
Молиться будем на тебя до гроба!

Вперёд других кумач неси свой ты,
Карай насилье словом животворным,
Веди нас в мир скорбей и красоты,
Борись, пока всё зло не вырвем с корнем.

Не пой же про гробы и мёртвый сон,
Не пой про вечность страшную в могиле;
А засевай, пророк, поля добром,
Чтоб урожай богатый уродили!

II

Так-то люди певца попрекали.
Что ж ответит певец-бедолага?
Уж не раз те советы звучали...
Он трудится для общего блага.

Что уж, — коль самого, молодого,
Сил судьба-лиходейка лишила,
Коль на жребий терпенья немого
Беспощадно тюрьма засудила!

Коль от жизни согнулся суровой,
Трупом лёг на дороге, впал в трату...
Но сказал ли кто доброе слово,
Руку помощи подал ли брату?

Не судите ж певца так жестоко,
Что так песни все жалобны эти,
Что слеза так мутит ему око,
Что, как перст, одинок он на свете!





СПІВЕЦЬ

І

Не згадуй нам про вічну млу труни,
Не згадуй нам про мертвий сон могили;
Даль невідомості мість того розгорни,
Клич до життя, буди дрімучі сили!

Не додавай знесиленим журби,
Не добивай зневір'ям підупалих,
А розбуди на діло боротьби,
Знайди розвагу в світлих ідеалах!

Тоді тебе послухаємось ми,
Замовкнуть в серці почування лячні.
А станемо правдивими людьми
І будемо довіку тобі вдячні!

Поперед інших стяг новий неси,
Карай насильство своїм словом віщим,
Веди нас в мир і горя і краси,
Стань проти зла, доки його не знищим.

Не згадуй же про вічну млу труни,
Не згадуй же про мертвий сон могили,
А засівай зерном добра лани,
Щоб найплідніші жнива уродили!

ІІ

Так казала співцеві громада.
Що ж відмовить співець-бідолага?
Роздавалась не раз ота рада...
Він прямує до людського блага.

Що ж поробиш, як сили в самого
Відібрала напасниця-доля,
Як на жереб терпіння німого
Засудила без жалю неволя!

Як він змучивсь під гнітом скорботи,
Трупом пав, не дійшовши дороги...
Чи сказав хто слівце заохоти,
На годину подав допомоги?

Не судіть же співця так жорстоко,
Що пісні його вкрай сумовиті,
Що сльоза туманить йому око,
Що він скрізь одинокий на світі!