ПОРА

…« - Пора искать земное ремесло…»
- вірш-coverсія для М. Анчарова
 
 Чи квітень, чи зима, чи сивина моя сліпа вже,
чи духота, чи протяг, чи не пощастило, як на зло, 
- мені вже сімдесят плюс три, - згадав я раптом, - 
земне пора шукати древнє власне ремесло.

Пора згадати, - вінницька земля похила, але вічна,
що вінничани сплять в постелях до зорі,
що по Соборній і в дворах, допоки звечоріло,
не чорні круки у політ рушають, - лише сизарі.

Пора вантажити на віз думок пожитки звично,
з піснями хвацькими прощатися пора,
пора нічліг давно вважати вже нічлігом – це не дивно,
і хлібом - хліб, а книги і щоденники - мара.

Пора із «шевою» не  плутати з Шевченком,
не плутати «бітлів» з Висоцьким вже пора. 
Мені вже сімдесят, моя романтика померла, -
в старих записниках лишилась - ніби гра.

Але іще дзвенить гітара і злітають байрактари,
іще ночами грає віршо-джаз у сполохах ракет,
в очах здивованих, в душевних прірвах вінничанок 
блукає мрія про щасливий мир і свій сюжет-дует .

Щоб на землі, як у саду благословеннім,
народжувались люди, не скоти, не будяки,
щоби по Вінниці помчався шар земний пісенний,
не графоманським закликом лякаючи зірки.

Писати буду поки, адже я писав руками і думками.
Гріхами-муками. Не в цьому справа. Нікуди спішить.
Мені лиш сімдесят плюс три, - мій розум точить камінь,
а вірш про Вінницю придумати - не чарку осушить!

- «ВІННИЦЯ: генезис нашого колись», том 7


       Вона - панцир доріг і площ. Вона – цвинтар життя. Вона – свято та смерть щодня. Вона - любить, згоряє в жорнах жорстоких воєн, оплакує і сидить біля колиски. Вона - епос та епоха, тягар горя та притулку, фортеця-цитадель. Вона більша, ніж Всесвіт. Вона - колесо сансари, мікрокосмос та вічний кругообіг. Архетип.  Квінтесенція-іпостась. Вона – жива істота. Вона - майстер, ідол, комфорт і ахіллесова п'ята. Вона – творець, графоманьяк, зоїл та кремувальник. Вона альфа-омега-чарівниця. Сіль розума і душі.. Це моя Вінниця!


- з книги «ВІННИЦЯ: генезис нашого колись»,…», том 7