Повернiть менi нiжнicть!

Майже кожного дня виринає у спогадах диких -
Як зривали одежу і рот затискали руками,
Щоб нікому не чутно було відчайдушного крику,
Сміючись, добивали болючими, злими словами.

Голос внутрішній каже: "брудна, недостойна, зіпсована дівка!
Обтрусилася й далі пішла - значить, так тобі й треба!"
Надягає на очі мої каламутну плівку,
Тягне погляд униз, не дає дотягтись до неба,

А душа прагне неба і хоче ожити знову,
Та не може злетіти, від болю ослабли крила,
Відчуваю провину за кожне веселе слово,
Вона точить зсередини, тягне життєву силу.

Кожен жарт мій і сміх - наче зрада самої себе,
Після якої ганьбу з себе хочеться змити
"Обтрусилась і далі пішла - значить, так тобі й треба!"
Голос зсередини прагне повітря душі перекрити.

А душа хоче ніжності, квітів, буяння життя.
Тільки квітка остання лежить на землі напівмертва,
Розтоптали звірі, роздерли її на шмаття,
І клеймо на прощання поставили: "жертва".

Голоси в голові в унісон зі словами ззовні -
"Як наругу вчинили - опусти свої очі додолу!"
Пліткарі, лицеміри, зловтіхи і осуду повні,
Від отрути аж зле, як їх наклеп лунає довкола,

Приєднаються й сестри, жінки й молоді дівчата -
"Фемінздрав попереджував, чоловіки - небезпечні."
"Чого ще від мужла ти, дурепо, могла чекати?"
Віктимблеймінг, знайомтесь - фем-версія. Як "доречно"!

Наче в чорну труну, ні жива, ні мертва, закута,
В чорний одяг - мій захист від злого, дурного світу.
А душа все шукає рятунку від тої отрути,
Вона мріє навчитися заново жити й радіти.

І крізь стіну холодну очей сатанинськи-скажених,
Крізь порізані руки, що звикли до захисту й битви,
Першим променям сонця - палким, золотисто-рожевим,
Вона знову і знову читає нехитру молитву:

Поверніть мені ніжність, тендітність, любов і довіру,
Хочу без почуття вини одягтись у біле й рожеве,
Цього разу не ставши ласим шматком зефіру,
Тим, що схопить зухвало лапа чиясь навіжена.

Відбудуйте усе, що плекала й любила так щиро,
Сльози, станьте дощем проливним, що відновить поламані квіти,
Знов надасть відчуття тиші, спокою й миру,
І заглушить той голос зсередини, що заважає радіти...