Iваненко й Богомаз - Iсторiя роду з 16 столiття!

Де «Поле Дике» та бугри,
Іще смарагдові луги,
Там воля…, вільна ця земля,
Надія…, слава козака…

На береги ріки Дінця
З Січі, від самого Дніпра,
Переселилися сюди
Козацькі древні два роди…

Іваненко й Богомаз!
Одні із перших…, у той час,
Будують в полі хутори,
А поряд з ними курені…

«Ізюмський Шлях»…,
Засідки, брід та переправи,
Форти, фортеці, ще й застави!
Осіли тут січовики:
Сотник, сотні…, тисячі!

Іваненки й Богомази
Верхи скачуть степом разом!
Дозор несуть вони вночі,
Бо лізуть тишком із-за яру
Іновірці-вороги!

Розбій вчиняє «татарва»,
Родинам спокою нема!
Треба Рід свій захищати
І відсіч завжди надавати…

Набат лунає вздовж Дінця,
Де монастир…, Свята Гора!
То йдуть у наступ яничари,
А з ними інші бусурмани…

Іваненки й Богомази
Б'ються поруч…, без указу!
Шабля свище й булава,
З пліч злітає голова…

Було заможне їх подвір’я,
Як наставало перемир'я!
Орали землю…, знову разом,
Іваненко з Богомазом…

В Єрусалим ходили…, щоб вклонитись,
До Гробу Господа Христа!
Там вони в сльозах молились,
Щоб Русь свята була жива…

Тисяча шестисотії запеклі всі роки,
Боронять край свій слобожанськії полки,
Бої, бої і знов бої…!
Іван Сірко…, їх батько-отаман,
Для злодіїв мав свій особистий план…

Як «зайці» бігли бусурмани:
Ляхи, турки і татари!
Коли над пагорбом Дінця
Звучало гучно: «За Сірка…»!

Іваненки й Богомази
Рубали ворогів відразу!
Хоча минули вже віки,
В душі нащадки також  -  козаки…

Роди не зникли в небуття,
На Харківщині то поширене ім'я!
Воно там має міцну базу:
Іваненко  -  Богомази!

27 березня, 2023 рік.


      Для довідки:

      Починаючи з 18-го віку, і особливо в 19-тім столітті, а також в першій половині 20-го століття, серед корінного сільського населення Слобожанщини (нині Харківщина) найпоширенішими були два прізвища   -   Іваненко та Богомаз.   

Протягом чотирьохсот років два козацькі роди Іваненків та Богомазів багаторазово ріднилися між собою через шлюб. Так дідусь автора  Іваненко Тимофій, що жив у селі Добровілля (стара назва - Сота Козацька станиця) Близнуківського району Харківської області, був одружений із Парасковією Богомаз. Від цього шлюбу у них народилося п'ятеро дітей;


      ІВАН Дмитрович Сірко (1610-1680 рр.) – легендарний козацький полководець 17 століття зі станиці Мерефа на Слобожанщині (нині місто Мерефа у Харківській області). Козак-характерник та національний герой Франції, Кошовий Отаман Війська Запорізького. Він у 244-х битвах з іновірцями не зазнав жодної поразки, а навпаки – здобув безліч блискучих перемог на території сучасної України та в Криму – над Річчю Посполитою, над турками та кримськими татарами. І який на Запорізькому Вічі приблизно двадцять (20) разів обирався козаками Кошовим Отаманом Війська Запорізької Січі;


      «Дике Поле»  -  це велика територія вздовж ріки Сіверький Донець, яка обезлюділа після так званої татарської навали у 1239-1240 роках на Київську Русь. Зараз це територія Харківської, Донецької та Луганської областей України.

     У південному поході на Русь 1239 року приймали участь не тільки  монголо-татарські воїни, але і бойові дружини із Залісся, які очолював їх князь Ярослав Всеволодович, а також його син Олександр (Невський). Бо вони єдині із усіх князів роду Рюриковичів, які у березні 1238 року принесли Бату-хану васальну присягу вірності.

Тобто вони і їх князівство добровільно увійшли у військовий зговір з монголо-татарським воєводою Батиєм проти Київської метрополії, яку історики іменують як Київська Русь (оригінал цього договору зберігається зараз в архівах Міністерства Закордонних Справ Російської Федерації).
 
       Ставши власне єдиними васалами хана Батия з роду Рюриковичів, ці князі-колобораціоністи та їх заліські (а саме володимиро-суздальські), а потім і московські землі (отже, надалі і їхнє Московське царство) добровільно увійшли до складу імперії Чингізхана. Тобто всі ці землі Залісся стали власністю і невід’ємною частиною імперії чингізидів та адміністративним суб’єктом Золотої Орди.

Тому невипадково, у своїх письмових посланнях до володарів східних держав, московський цар Іван III Васильович (Грозний), як і більшість до нього московських та заліських князів, іменував себе саме ХАНОМ, причому він обов'язково звертав увагу тих володарів і на те, що він по крові є чингізід, нехай і на половину.