Василь Герасимюк. Осенние псы Карпат

Идёшь - словно траву чужую топчешь.
Так мне и надо. Но ни взгляд, ни крик
из гущины. И обернуться хочешь,
взглянуть на след хотя б ещё разок.

Не видно следа. Не крадутся тени.
Никто не скачет... И - по рукоять!
Но знаю я: ещё есть псы осенние -
Они меня почуяли, не спят.

Не воют. И не жгут небесных  сводов.
Отар не гонят - это отошло.
Их, белых, отпустили на свободу -
уже мороз. Укуталось село.

Уж всё забыто! Сглодано в погоне!
А что на деле - круто и черно,
аж крутит ветер буковой листвою,
аж мелочь сворой мчится кувырком!

Их спины жёлты. Их зеницы белы.
Их лапы отогрелися в золе.
Хозяева их мокры от похмелья.
Их звёзды вечны. Их хозяйки злы...

И ты идёшь - печаль чужую топчешь,
порой в ногах скулишь, точно щеня...
А то внезапно оглянуться хочешь,
как будто кто преследует тебя.

Іду — немов траву чиюсь толочу —
Отак мені. Не погляд і не зойк
з гущавини. Та озирнутись хочу,
поглянути на слід бодай разок.

Не видно сліду. Не крадуться тіні.
Ніхто не скочить... І — по рукоять!
Але я знаю: є ще пси осінні —
Вони мене почули і не сплять.

Не виють. Не печуть небесні схили.
Отари не женуть — то відійшло.
Верхи їх відпустили й побіліли —
вже був мороз. Вже вкуталось село.

Вже все забуто!
Згризено в гонитві!
А що насправді — чорне і круте,
аж крутить листям буковим на вітрі,
аж менша псота кумельгом іде!

Їх спини жовті. Їх зіниці білі.
Їх лапи відігріті у золі.
Їх газди мокрі в тихому похміллі.
Їх зорі вічні. Їх газдині злі...

А ти ідеш — печаль чиюсь толочиш,
В ногах чиїхось часом, як щеня,
заскімлиш...
Часом озирнутись хочеш,
немовби хтось тебе наздоганя.