На прийомi

Сліпучий спалах білого світла, мерехтлива  світла пляма в кінці темного тунелю.
Білі стіни, майже невидимої, незбагненно-мінливої форми.  Стоїть круглий білий стіл, два  крісла, теж сліпучо білого кольору. Дві особи, які сидять навпроти.
- Де я?
- Сам знаєш де. Гадаю, не треба пояснювати, хто Я такий.  То що скажеш?  - співбесідник з обвітреним, засмаглим, посіченим зморшками лицем, підкрутив вуса. Пихнув короткою люлькою з мореного дуба. Сіруватий димок поволі розсіявся в білому просторі і часі.
- Навіть не знаю...
- То збирайся з думками швидше. Мабуть сам здогадуєшся – в мене довжелезна черга. Може хочеш, щоб Я виконав одне твоє бажання? То кажи, не барись.
- Рідних в мене не лишилось нікого... Побажати собі багатства? Це пусте, бо звик сам про себе дбати. А не моє, не здобуте моєю працею, тільки обтяжить... Воскресити мертвих дружину та сина? Хотів би, та не наважусь просити. Ти ж не зможеш оживити всіх безневинно убитих в цій війні? Ні?... Так і гадав, що не зможеш. А за  що мені  одному така перевага? Якщо вертати до життя, так усіх..  Упорядкувати весь  світовий порядок? Хотів би, та не ризикну, бо не фахівець, не знаюсь в цьому, моє бажання може зашкодити людству.
- Добре, трохи допоможу тобі. От що б ти зробив зі столицею ворожої країни? Останнім часом ти багато прокльонів надсилав на цю адресу. Чимось там грозився.
- Так, хотів, аби міг,  скинути на те велетенське місто-павук, що в центрі всієї павутини, термоядерну бомбу такої потужності, щоби замість неї залишилось одне велике озеро на тих болотах. І щоб всі наслідки того вибуху там і лишились.
Його співбесідник сталево зблиснув очима з-під густих брів, протер чоло хусткою, зсунувши назад шапку зі звисаючою набік червоною виложкою.
- Хотів... А зараз що думаєш?
- Там мешкає мільйони різного люду. Є ті, хто нам не ворожі. Є діти... А вони в чому винні?  Тож вже не хочу скидати тої бомби.  Це місто можна було б  поволі  опустити в товщу земної кори, щоб утворилось те саме велике озеро, яке вже не буле радіоактивним. Населення встигне покинути оселі. Але..
- Але?
- Але й це не  підходить. А зможеш зробити так, щоби всі відходи життєдіяльності, від всіх людей світу, не потрапляли у відхожі місця, не засмічували каналізацію, а безперервно лились і сипались на ту столицю з висоти пташиного польоту? Допоки мізки того населення не вилікуються. То гарні були б ліки...
Гучний регіт струсонув білий простір. У поважного співбесідника навіть  шапка від того реготу  злетіла долу, оголивши  зачіску-оселедець.   Рука пролетіла понад столом, добяче стусонула по плечу  непевної фігури навпроти. Яка вже змінювалась, втрачала форму, зникала...
- Слухай, та ти в сорочці народився! – проступив різкий чоловічий голос з сірої пелени. Яка повільно відступала. Навколишній простір поступово набував форми і змісту лікарняної палати. 
- Прямо скажу – за всіма прогнозами ти не повинен був вижити.  Та тепер все буде гаразд.
Все залізо, що з тебе витягли, забереш собі на згадку. Як почуваєшся? Де болить?
- Та скрізь болить потроху. А в мене  навіть руки підняти не виходить.
- Нічого, потерпи. І руки і ноги в тебе будуть в повному порядку. Будеш, як новенький, а поки  відпочивай.
Власник голосу відійшов від ліжка. До нього підійшла співробітниця, щось стиха почала говорити.
З окремих слів, які вихоплювались з лікарняного шуму, вимальовувалась картина, що прооперованого розшукує дружина з дитиною. Які вважались давно загиблими під руїнами вщент розбомбленого будинку. Ні... Поки що йому про це говорити зарано. Нехай стабілізується. Так...  А їх треба сповістити, що він живий... Треба ще вколоти півкубика... Потім зробити...

Лікарняний шум, запахи, голоси, поволі стихали, віддаляючись кудись вбік. З холу, де працював FM приймач,  ледь чутно  долетіли  схвильовані слова коментатора. Про якийсь дуже дивний природний феномен, над якимось там містом...
Чоловік на ліжку швидко поринув у глибокий сон.