Пролог

Стиха вогні й згаса покірно,
Вода змива золу та кров,
Із пристрастю, що непомірна,
Як перший подих, перший погляд мов.

Боги пішли, лиш трьох зостались,
Вмиваючись уперше за буття,
Їм не дано було (як ті не намагались)
Аж вкрай до свого забуття.

Один пророку подава нитки,
Полегшити його покару,
І він узяв би їх би залюбки,
Але  не став - під дощ підставив рану.

Другий до дерева приклав
Свою посічену долоню,
Й в думках своїх він показав:
Маля зовсім не тую долю,
Що обірвала мати сина,
Зґвалтованая плетена людина.

Маля зросло. Й плакало, й сміялось,
Любило, злилося, кохало, розлучалось,
Під гіллям дерева уперше цілувалось…

«Чи правда то є? Я не знаю.
Я черевом своїм її прощаю.»

Завмерла плетена людина,
І з неї спав тернистий в’яз,
І на її руках дитина
Заворушилась в той же час.

Вона його із-під дощу сховала,
До своїх грудей приклала,
Й очей не зводила … боялась.
Маля ж прицьомки посміхалось…


«І що ж тепер? – спита старець,
Старанно латаний пророком. –
То є початок чи кінець?»
Звертавсь до третього, прищурив око.

Промовив третій: «Що ж пекельний дощ – буденність,
                дощ у пеклі – ровень диву.
Початок це; його життя». Схилив чоло у сторону маля,
Й пішов, кусаючи дозрілу, соковиту сливу.