примарка квiткарки

Своя жура в мені, своя планида.
Як хочеш — вір, а як не хочеш — ні.
Я не атлант в хребті, я — Атлантида,
занурена в кохання глибині.
Сиджу на лузі, ноги підібгаю,
немов Мамай, я снам тлумачу сни,
і ревно так, і кревно осягаю
політ пелюстки вишні повесні.
Ох, схоже, на початку треба вмерти,
аби настигти розквіт на землі.
Втім, вірю я: запрошення в коперті
із книгозбірні прийде і мені.

світлина: Микола Пимоненко. Квіткарка. 1908


Рецензии