Нанизує сонце на промінь уламки скла.
Там, де стояли будинки, — потрощена глина.
Пустка пустинна — набуток лютого зла,
з нею зливається чорна зграя грачина.
Груди металу у вирвах, смолистій золі.
Все догоріло, що мало властивість горіти.
Злива потрібна, щоб змити з чола землі
знаки біди, аби знову з’явилися квіти.
Гірко очам, ріже склом застигла сльоза,
злість наростає у кожній клітині тіла.
Вітер гойдає орелю* — вона пуста...
«ЛЮДИ!» — волає табличка, де й крівля зітліла.
Що тобі треба, обридлива стерво війна?
Скільки життів ти наразі іще не скосила?
Всьому є витік і відлік, й своя ціна.
Ти нашу волю і гідність здолати безсила!
Що в тебе є окрім вбивчого чорного зла?
Зіткана з сліз і прокльонів твоя одежина.
«Темним господарям світу» ти вірна раба.
Ми ж на ясній стороні, там, де все — Україна!
*Ореля – гойдалка, колиска.
11.2022 р.
Художниця Юлія Михайличенко
***
© Copyright: Татьяна Бевз, 2022
Свидетельство о публикации №122122900495
Свидетельство о публикации №122122900495
Рецензии
