Двадцять сiм

З малих допитливих реакцій,
В казках наслухавшись Омель,
Питала маму: -- Мамо, як це –
Пішов за тридев’ять земель?
-- Далеко! – відказала мама. --
Куди за щастям ходять всі.
-- Та як дійти туди? Ногами?
По дев’ять тричі ж – двадцять сім!
– А то вже кожний – хто як хоче:
Чи на коні, чи пішки йде.
Бо як в вікні стирати очі –
То хай вже краще – між людей.
Аби не «дурень» чи «ледащо».
Летіть, мов птахи угорі.
Нехай хоч дітям буде краще –
Ніж вдома, біля матерів!
Ви їдьте, їдьте, хоч далеко:
За тридев’ять – то півшляху.
Як щастя захопить нелегко –
Хоч долю обминіть лиху!
Бо щастя – то така кумуся:
Комусь не хватить – і на щип.
А мамі, матінці, матусі –
Тихенько плакати вночі.
Шукайте щастя: світ широкий!
Хай буде приязним вам світ!..
Із мамою п’ятнадцять років –
П’ятнадцять мудрих зим і літ…
І, як усі – з дзвінкого рання
(Уже по школі, не малі!) –
Ой, полетіли! -- за навчанням
І тим, що лиш в чужій землі.
Та в тридев’ять удач – ні сліду:
Без ліку тільки зим і літ.
Та я додомоньку не їду:
Там скрізь, де гляну – мамин слід.
В саду засохла рута-м’ята,
Із вікон, темних і пустих --
Ніхто не вигляне із хати:
Де взяти сили – щоб зайти?
Лиш пам’ять – віршик у газеті --
І хата-пустка, мов тюрма.
Ніхто не скаже: -- Надю, де ти?
Озватись ні до кого: -- Ма!..
Спекотний день -- а мерзнуть руки
Крізь плач веселих солов’їв.
І «однокласниці» – онуки,
Так схожі на бабусь своїх…
Померли давнії сусіди,
Мене не знають молоді.
Незваним гостем не приїду --
Неначе хвилька на воді.
У бідних доленька лелеча.
Матуся в вічності лежить.
За двадцять сім – буває легше:
На чужині – не так болить.
        04.12.2022