Володька

                Світлій пам'яті мого колишнього однокласника
                Володимира Морозова - з Любов'ю присвячую
                8 квітня 1946р - 6 грудня 2013 р.


       Я дивлюся на стару фотокартку шкільну... Закінчився шостий навчальний рік. Травень. Ми прийшли до школи на консультацію перед іспитами з математики...Саме робив зйомки випускних класів запрошений фотограф. І ми з подругою також вирішили сфотографуватися. Домовилися з майстром, вишикувалися вдвох біля вікна школи. А тут де не взявся - Володька Морозов! Владно розсунув нас і розташувався посередині, знявши попередньо свій кашкет та поклавши його на підвіконні.
       Ми з подругою тодішньою, Наталею (вона з сім'єю давно вже живе у Лос-Анджелесі)одягнуті по моді тих часів - у білих шкарпетках в босоніжках...На мені плаття, як зараз кажуть, котонове, себто із натурального ситцю. Декольте - каре, рукав - спущена "японка", відрізне у талії, спідниця - повний сонце-кльош (той кльош мій тато власноруч виміряв та краяв , розташувавшись на підлозі у нашій вітальні!) Ну, а Володька - у тодішній шкільній формі. Це фото містилося у мене в альбомі без якихось особливих вирізнянь з-поміж інших. А у Володьки - було у заскленій рамці на самісінькій видноті, як тільки переступаєш поріг його батьківської хати.
        І отут уже мають бути пояснення що й до чого? Дружили ми з Володькою, як зазвичай і з іншими однокласниками. Хіба що він пас свою корову на пилорамі, де сторожував мій тато. Тож спілкувалися щодня влітку на відміну від інших, себто більше часу проводили разом. На відміну від мене - Володька з дитинства був трудягою. Весь вільний час після школи збирав із тачкою уламки цегли по Гречанах, поки батьки будували власну домівку. Того літа...у п'ятому класі - сталося лихо. Володька цікавився знайденою гранатою-лимонкою - і вона розірвалася у нього в руках! Так що опинився він у міський лікарні. А я із жахом уявляла його, замотаного бинтами, самотнього та потерпаючого від болю?!
         Ні з ким не порадившись, вирішила провідати Мороза (так всі скорочено його іменували!) в лікарні. Назбиравши копійок на 200 грамів шоколадних цукерок, (бо хто ж провідує з порожніми руками?), я благополучно розшукала постраждалого у хірургічному відділенні. Поранений - відбувся на щастя, як то кажуть, малим переляком - відірвало лише вказівний палець на правій руці. Володька - аж дуже зрадів! З мого боку - було лише жалісне співчуття...А однокласник - по-справжньому закохався...відтоді і аж до скону.
         В шостому класі - я зламала ключицю на правій руці, необережно катаючись на санчатах. І всю зиму Володька заходив перед школою, щоб нести мій портфель і пильнувати, аби не впала. Батьки жартома охрестили його "зятем" - а він і не сперечався.
           У сьомому класі добудовували спортзал до школи. Саме вирили котлован. Стали хлопці хизуватися перед дівчатами: хто за пляшку вина стрибне з другого поверху з вікна - в котлован? Стрибнув лише Володька. Інші не наважилися. Ну, слава Богу, лишився неушкодженим!
         Все своє подальше життя Володька  доводив та демонстрував, як багато я втратила, не ставши його дружиною. Початкував слюсарем у депо, а дослужився до начальника залізничної станції у Хмельницькому. Заочно отримав вищу освіту. Обох дочок та дружину - влаштував на гарні посади. Всі в родини - отримали прекрасні безкоштовні квартири. Двічі на рік безкоштовно відпочивали у санаторіях.
          Щоправда, Володька допомагав всім однокласникам не тільки дістаючи квитки, недоступні у касах вокзалу. Він діставав і ліки, які неможливо було купити у тодішніх аптеках. Дав мені в борг гроші - на пам'ятник тату і чекав цілий рік, поки назбираю кошти, щоб розплатитися .
          Володька поважав не лише своїх батьків змалку. Він поважав взагалі дорослих Поважав старість. Цікавий факт: коли його старенька теща за віком та хворобами не змогла користуватися туалетом надворі, він, обійшовши всі адміністративні перепони, збудував їй хатній туалет. Вдуматися?! Не матусі, а старенькій тещі?
          У 80-х роках почалося будівництво нової школи в Гречанах. І саме Володимир Михайлович Морозов з головою занурився у цю справу, не шкодуючи власного часу, допомагаючи коштами та навіть і транспортом, бо мав можливість на посаді начальника вокзалу у Хмельницькому. Вже нову школу - закінчили його двоє дочок...
          Буваючи в Києві на сесіях, завжди мене провідував. Першого разу мав намір поцілуватися, але я відхилила той намір, сказавши, що для поцілунків є у нього дружина. І завжди запитувала, чи знає вона про ці відвідини, а він відповідав ствердно. Одного разу я запропонувала відвідати нашу однокласницю в Бучі, під Києвом. Володька погодився. І от відчиняє Валюша двері неочікуваним гостям, одразу обіймаючи та цілуючи Мороза! А він, відсторонившись, промовляє до мене: "Вчися, як треба зустрічати колишніх однокласників!"
          Приїздив Володька і просто на моє прохання...поспілкуватися, роблячи повну закупівлю для застілля. Поцілувалися ми вперше у присутності мого брата в палаті обласної лікарні, де Володі мали робити онкологічну операцію. Він був бадьоро-оптимістичним, як і завжди, а я таки переживала, як воно скінчиться? Тож...на всяк випадок... А вдруге поцілувалися у мій приїзд в рідні пенати влітку...у рік смерті Володьки. Я спитала його, чи не ревнує досі жінка? Він відповів, що вже "не по тих ділах"...Тоді я констатувала, що можна тоді і поцілуватися. Коли померла моя мама, я телефонувала Володі, але слухавку взяла дружина. Їй сказала, коли відбудеться поховання і попросила передати Володі моє прохання. А жінка - не передала. Були присутні всі мої однокласники, крім головного для моєї мами - крім "зятя". Ревнощі - страшна таки штука.
          В 2013 році - рак Володьку наздогнав вдруге. Лікарі виявилися безсилими. І шостого грудня він помер, встигнувши сповідатися та прийняти святе Причастя.
          Тепер навідую Володьку Морозова в місці вічного спочинку - на цвинтарі у Гречанах у поминальні дні, де вже заготовлено місце...і для мене.


на фото - з Володькою після закінчення шостого класу, Гречани