Альбом

        Коли на світ з'явилася моя перша онука Катруся, я заходилася створювати для неї перший пам'ятний фотоальбом. Смартфонів у ті часи ще не було. Свого фотоапарата у мене не було також. Та і справа то копітка та марудна з проявленням та друком фотознімків. Тож доводилося возити дитинча у найближче фотоательє на площі Толстого кожного місяця, аби закарбувати кожен місяць зростання. Причому перші місяці - приходилися саме на зиму. І діти ремствували, бо возити міським транспортом та очікувати його на зупинках взимку - таки небезпечно, і застудитись, і підхопити вірусів цілком можливо.
        Але я, відчуваючи праведність у напрямку створення альбому, возила онуку в ательє попри заборони. Фотосесій не було також. Раз - і "пташка вилітає"! І на отой "раз" треба аби дитина не те, що посміхнулася, а бодай не розплакалася у незнайомому оточенні. Ще й купа чужих дітлахів, що очікували на свою "пташка вилітає". Справи все ж таки просувалися, хоч і повільно. В альбом я вмістила конвертика з першим волоссям, ярличка з пологового будинку, де зазначалася дата народження, вага, та зріст , і навіть фото акушерки Людмили Кущ, що приймала пологи, бо саме завдяки їй ускладнення - затримку у малому тазі - було успішно подолано!
        А на останній сторінці - вклеїла фотки бабусь та дідусів з боку мами та тата. Ще й на додачу, аби знала своє коріння, фотки моїх батьків - себто прабабусі та прадідуся. Всі написи у альбомі робила художниця. Тож не дивно, що згодом альбом цей сотні разів перегортали із захопленням багаточисельні гості моїх дітей!
       Пройшли роки...Всі мої троє онуків - слава Богу, виросли. І моя донька зробила свій супер-альбом під назвою "Моя сім'я" в двох примірниках, один з яких подаровано мені. На прекрасних фотках були мої діти, онуки і домашня улюблениця - лабрадор Лія. Я запитала: "А де ж тут я?" І донька, постукую кулачком по обкладинці та виразно дивлячись мені в очі, проказувала: "Мама, как ты не понимаешь? Это МОЯ, МОЯ семья?!" Слова ті відлунювали в серці, і я розуміла, що мій статус - нижче собачого, якій таки пощастило на вміст?
        Промайнуло у згадках, як онуки росли... І я щодня - була поруч. От Санько придумав торкнути язиком металеву трубу взимку. Прибіг із закривавленим ротом, кричить, а я не можу второпати, що саме трапилося? А, коли зрозуміла, то не знала, як рятувати, бо такого досвіду в моїй практиці не було? І діти забороняли телефонувати їм на роботу, бо з роботи не побіжиш, а спокій та настрій скасовано. Доводилося виходити самій із скрутних становищ...
        А ось у пів на одинадцяту дзвінок класного керівника: "Ваш Саша не пришёл в школу!" Боже милосердний! Таж , як зазвичай, із наплічником вранці попростував на навчання? Де ж дитина? Порадилася із сусідкою - бабусею однокласниці. Виявилося, що й вона...не прийшла? Вирішили, що сачкують разом і швидко знайдуться? Таки через півгодини завітав додому увесь клас, який демонстрував непокору  ненависній вчительці, гульнувши із занять у сусідній парк Перемоги! Ну, виховну роботу я провела, щоб хоч телефонували про наміри спротиву!
        За розкладом - онук мав повертатися додому після навчання о третій. О третій - не прийшов. О пів на четверту - також. Вирішила, що затримався на майданчику шкільному? О четвертій - немає? Уже - нервую... О пів на п'яту - уже місця собі не знаходжу! П'ята, пів на шосту - немає? О шостій в істериці я на колінах благаю Бога підказати, де ж мій Санько? Піднялася - визирнула у вікно - іде Санько, повільно собі, не кваплячись...Ну, побачивши живим і неушкодженим, я, звичайно, одразу все йому й простила. А як увійшов у хату, накинулася:
"Де ти був?"
- У Тимура...
- Чом не зателефонував?
- Телефон розрядився.
- Чом із стаціонарного не зателефонував?
- Стидався попросити у мами Тимура.
- А обідати?
- Я там пообідав.
- А уроки?
- Я там їх поробив. І взагалі, ба, зараз лише шоста година вечора? Я шо, опівночі прийшов? Чого ж ти так кіпішуєш?
         Ну, і багато дечого промайнуло...Коли онуки хворіли, лікарняний брала я, бо в мене заробітки завжди були мізерними, а дітей могли витурити з роботи приватні роботодавці, якщо весь час претендувати на лікарняні. Себто з усіх боків - вигідніше лишатися з онуками мені.
         Діти працювали тяжко, по 10-12 годин. Ясна річ, що мені дуже хотілося, аби вони хоч у вихідні відпочили. Тому на всі гуртки, студії, басейни - водила онуків саме я....
         Ну, смішно перераховувати? Тим більш, що не з примусу, а за покликом душі я щодня радісно бігла на зустрічі?! А от же - лишилася...поза сім'єю? Та чого в житті не буває? Емоції вщухають. Любов - лишається. І глибоке бажання, аби щасливими були і діти, і онуки, і правнуки, яких у мене, слава Богу, уже двойко  ! І я радію, що моя старша онука Катруся, як колись і я, заводить альбоми своїх діток, щомісяця фотографуючи та роблячи відповідні написи!. О, вона пішла й далі, створюючи фільми родинні, уміло монтуючи та підбираючи музичний супровід! Так що я лише пишаюся - є часточка і моїх зусиль щодо вивчення та збереження родоводу!

  на фото - правнучка Ліса