Тугі рамена подорожніх
у холоднечу проростая,
тримають дуги небокрая,
тотожно долі ми навзаєм
виборюємо і кохаєм,
і перемир'я неспроможне,
коли стоїш на півдороги
поміж відлигою і громом,
а із минулого не боги,
а зорі дивляться услід,
як ці вірші - пустопорожньо,
від краю всесвіту до краю
самопосвяти в мари раю
де навіть сорому немає.
Коли своїй душі хозяїн,
любов в житті, мов подорожник,
і проводжає і лікує,
містифікує - аллілуйя !
І безліч раз твої надії
даремно вабить небозвід.
світлина: Микола Пимоненко. Ідилія. 1908.
до відома - хлопчик незрячий...
про подорожник
© Copyright: Цветков Александр, 2022
Свидетельство о публикации №122121904510
Свидетельство о публикации №122121904510
Рецензии