няма чалавека

16.02.22

Адмяняючы планы, спыняючы дых,
наступае канец – далікатна злачынны.
Я тану ў аглушальнай бязмоўнасці ўслых
і гляджу на люстэрка тваімі вачыма.

Пакідаючы страхі, нібы прыкрыццё,
наступае канец (верагодна, на горла),
і каханне – мацней за мяне і за ўсё –
не павінна памерці, а раптам памёрла.

Я хапаў твае сны і чамусьці губляў,
і прастора, як час, варушылася млява.
Я сябе падзяляў да прадметаў і з'яў,
каб ты болей ніколі мяне не губляла.

Мама зноў папярэджвала, каб уцякаў,
а яшчэ абяцала, што час супакоіць,
толькі я ў табе хутаўся, як у цісках,
бо адчуў, што наўрад ці адчую такое.

Я не мог уявіць, што каханне сыдзе,
што чужыя «ды не» празначаюць канец нам,
i пачатак канца ты не бачыш нідзе,
і не можаш паверыць, што так застанецца.

Я глядзеў нерухома, як ён надыйшоў,
мірыяды «прабач» прыцягнуйшы аднекуль.
Я губляю людзей з шамаценнем дажджоў:
быццам быў чалавек – і няма чалавека.

Гэта пустка квітнее ў мяне на грудзях
то рамонкамi слоў, то цярноўнікам болю.
Я згубіць цябе здолеў на веры ў працяг,
і працягваю верыць. Не веру, што здолеў.

Час разліўся прасторай, і боль карацей.
Быццам дзікі, з падзякамі цвікам і здзекам
я страляю ў сябе – а трапляю ў людзей:
быццам быў чалавек – і няма чалавека.



Перевод:


Отменяя планы, останавливая дыхание,
наступает конец – деликатно злодейский.
Я тону в оглушительном безмолвии вслух
и смотрю на зеркало твоими глазами.

Покидая страхи, будто прикрытие,
наступает конец (вероятно, на горло),
и любовь – сильнее меня и всего –
не должна умереть, а вдруг умерла.

Я хватал твои сны и почему-то терял,
и пространство, как время, двигалось вяло.
Я разделял себя на предметы и явления,
чтобы ты больше никогда меня не теряла.

Мама снова предупреждала, чтобы убегал,
а ещё обещала, что время успокоит,
только я кутался в тебе, как в тисках,
ибо почувствовал, что вряд ли почувствую такое.

Я не мог представить, что любовь уйдёт,
что чужие "да нет" определяют нам конец,
и начало конца ты не видишь нигде,
и ты не можешь поверить, что так и останется.

Я неподвижно смотрел, как он наступил,
притащив откуда-то мириады «прости».
Я теряю людей под шум дождей:
будто был человек - и нет человека.

Эта пустошь расцветает у меня на груди
то ромашками слов, то терновником боли.
Я решился потерять тебя на вере в продолжение,
и продолжаю верить. Я не верю, что мне это удалось.

Время разлилось пространством, и боль стала короче.
Словно дикий, с благодарностью гвоздям и издевательствам
я стреляю в себя - а попадаю в людей:
будто был человек - и нет человека.


Рецензии
Вельмі добра. Дзякую.

Валерий Хотеев   27.11.2022 23:13     Заявить о нарушении