про Наталку Полтавку або сон Дон-Кихота
Для порозуміння — віщий, невинний,
сумний, невеселий, неначе Голгота,
до рання наснився цей сон Дон Кіхоту...
В юдолі скорботи, де царствіє зла,
на бій Дон Кіхота викликує тьма.
І лицар білястий ладнає сідло,
бере замість списа від човна весло,
цебро надягає, як новий кашкет,
і, як в самурая, в петлицю — букет.
В таких обладунках він — лицар, козак.
Щоб лисого чорта потрафив би шляк,
готовий на подвиг чи на кількасот.
Затримайте подих — іде Дон Кіхот!
Його атакують на смерть вітряки
і, дужчі за вітер, чужії гріхи.
Дзвенять об кольчугу кінцівки від стріл —
шпичасті посмуги неввічливих слів.
Даремно, ганебно лишитися крил.
Кружляє по небу Кіхот без вітрил.
І прямо на землю з млина висоти
впадає ідальго останнім з чоти —
чи-то божевільних, поштивих чи-то.
Затримайте подих. Заснув Дон Кіхот.
І сниться Кіхоту зворушливий сон,
що він десь у полі і зовсім не Дон,
а чемний добродій з часів давнини —
мірошник подільський чи з Галичини,
а, може, з Полтави, а, може, із Сум,
потроху на сон став спускатися сум.
Аж ось і з'явилась дружина його
і тут же розвіяла, що до чого.
Йому принесла до обіду гостинець —
шмат чорного хліба, аж він — українець.
Мораль цього сну зрозуміє читач.
Байдуже ти звідки — чи мельник, чи ткач,
чи ти вінничанин, чи ти з Буковини,
як любиш країну, як гроно калини,
як будеш обох до кінця захищати,
доколі не вщухнуть ворожі гармати —
і списом, і шаблею, так, голіручно,
аби не палали урочища Бучі.
Аби "Вітер віє" співала Полтавка.
Аби ту сопілку все слухала Мавка.
https://www.youtube.com/watch?v=Qq6wdQFtCrM
Свидетельство о публикации №122110900751