Музiна провина або Казка про Хвилюшку

                А я живу - и это страшный грех.

                «Андрей Шенье» Марина Цветаева


Рум‘яне личко і м’ятні очі Музі Пегасько посивіли від жаху війни, від жалю за загиблими, від нездатності боронити свою Землю зброєю. Серце було замалим, аби вмістити любов до рідного та лють до ворожого, воно здригалось, репалось і стікало кров‘ю.

Музіни крила, поруділі, як фартушок вільшанки, шарпали по обпаленому небу. Безпорадно нікчемні крила, бо вони не могли відвести Зло - збити літаки, спинити ракети, підхопити фугаси, загасити полумя пожеж. Вони були безсилі прихистити людей, їх життя, мрії і навіть мирні спогади. Слова оберталися на холодні сизифові каменюки, німотна  від розпачу Музя штовхала їх на Глуху гору.

У довоєнному кутку свідомості шкреблася казка про Хвилюшку, яка взимку мерзла у настінному годиннику в будинку 15 по провулку Болотяному в поліському селі, тулилася до батарейки і страшенно хвилювалась, що комусь може не вистачити її на хорошу справу. Про Хвилюшкиного друга Сніглячка, снігового світлячка, якого вона врятувала з-під струменю гадючої йоркширіхи Моніки. Про те, як чудернацька парочка вирушає на вороному коті-не-кіті (коті Нікіті) у весну. Як лапки кота обережно переступають через сині квітки вітриці. Як земна куля утискається в ніц, утікає з під лап і кіт перестрибує в тихесеньку зоряну ніч, де починається інша казка.

Хата буденно затрусилася від нічного ревища низьких літаків. Моторошна темрява приховувала, чиї вони. З ракетами зрозуміліше, вони виють виключно рашистською, тільки невідомо, куди прямують. Ракети полюбляють ранки.

Музя згадала, як у школі, за радянських часів, глузувала з вислову вчителя початкової військової підготовки  «пуля лєтіт і утикаєтся». А то була правда. Смерть летіла і летіла, утикалася й утикалася. У життя. Безпорадно нікчемні крила не могли відвести Зло. І то була Музіна провина.