Пiсня про вiщого Олега

О. С. Пушкін.
Переклад М. В. Висоцького, 2022

Був час, і Олег, князь величний Русі,
Хозарам помститись збирався.
Щоб жили спокійно тут люди усі,
Та більше набіг їх не стався.
З дружиною полем він мчить на коні,
Щоб села хозарів спалити в вогні.

Та й бачить: із темного лісу іде
Чаклун, лиш Перуну підвладний.
Що бачить майбутнє, той час, що прийде.
Пронизливий зір його владний,
Бо в світ потойбічний літає душа.
До мудрого старця Олег вируша.

«Скажи, чарівниче, обранець богів,
Що далі в житті моїм стане?
Чи скоро на радість лихих ворогів
Година прощатись настане?
Відкрий мені долю майбутнього дня,
Не бійся. І в дар можеш взяти коня».

«Волхви не бояться могутніх князів,
І дар мені твій непотрібний.
Бо чують вони потойбічний наспів,
До волі богів він подібний.
Літа, що настануть, ховає імла;
Та долю читаю з твого я чола.

Почуй же віднині ти слово моє:
Чимало отримаєш слави.
Царгород твій час захопить настає,
Розшириш кордони держави.
І море, і суша, на диво богам,
Скоряться на заздрість твоїм ворогам.

І хвилі, що стануть у ранішній час,
До самого неба стіною,
Обходить кинджал, і стріла водночас,
Обходять роки стороною…
Під сталлю броні не відчуєш ти ран,
Тобі охоронець невидимий дан.

Тобі пощастило насправді з конем:
Господаря знаючи волю,
Покірно стоїть під ворожим вогнем,
Чи скаче по ратному полю.
Тебе по життю він надійно несе.
Твій кінь. Він загибель тобі принесе».

Олег посміхнувся, однак на чолі
Сумна віддзеркалена дума.
В останнє на цьому сидить він сідлі,
Злізає з коня він без шуму.
І друга, з який йшли крізь світ і пітьму,
Він гладить по шиї, і мовить йому.

«Прощай, мій товариш, мій вірний слуга,
Година прощатись настала.
Востаннє в стремено ступала нога,
Пройшли у житті ми чимало.
Прощай, та про мене ти згадуй щодня.
Гей, отроки, ну ж бо, візьміть ви коня,

Ведіть під вуздечка на ранішній луг,
Попоною в холод вкривайте.
Щоб їв досхочу мій улюблений друг,
Води ключової давайте».
І слуги з конем в той же час відійшли,
Та й швидко йому на заміну знайшли.

Пройшло з того часу чимало років,
З дружиною князь бенкетує.
Їх кучері білі, як ковдра снігів,
І чаша у них не пустує.
Вони поминають роки, що пройшли,
І битви, де славу для себе знайшли.

«А де мій товариш? – Олег запитав, -
Де кінь мій, скажіть мені, друзі?
Чи травм випадково яких не дістав,
Як грався на літньому лузі?»
І чує: на пагорба схилах крутих
У вічному сні він навіки затих.

Похмуро додолу главу опустив,
На скроні Олега тужіння.
«Що ж ти, божевільний старий, наробив,
Не збулось твоє ворожіння!
Твоя ворожба лиш обман і брехня!»
І хоче побачити кості коня.

От їде могутній Олег зі двора,
З ним Ігор, та княжі всі гості.
Та й бачать – лежать у самого Дніпра
Вітрами відбілені кості.
Вкриває їх пил, заливають дощі,
І вже проросли між кістками кущі.

Князь тихо ступає на череп сирий,
І каже: «Спи, друже самотній!
Тебе пережив твій володар старий:
На тризні, на жаль, незворотній,
Під гострим ножем, у ковила полях
Не ти проведеш мене в вічності шлях.

Так от де загибель ховалась моя!
В кістках, неминучістю долі!»
Із мертвих кісток лиховісна змія
Між тим виповзала поволі.
Як траурна смуга, між ніг обвилась,
І скрикнув раптово ужалений князь.

Ковші кругові, всі у піні, шиплять
На тризні Олега в печалі.
Князь Ігор і Ольга на схилах сидять,
А там і дружина подалі.
Бійці поминають роки, що пройшли,
І битви, де славу для себе знайшли.

25.10.2022