Лина Костенко. Щасливиця, я маю трохи неба

ЛІНА Костенко. Щасливиця, я маю трохи неба.
ЛИНА Костенко. Счастливица, чуть-чуть имею неба.
Пер. с украинского Иды Дубровской
 

Щасливиця, я маю трохи неба
і дві сосни в туманному вікні.
А вже здавалось, що живого нерва,
живого нерва не було в мені.

Уже душа не знала, де цей берег,
уже втомилась від усіх кормиг.
У гроні дня, в оркестрах децибелів
ми вже були, як хор глухонімих.

І раптом, – Боже! – після того чаду
і тарапати, рівної нулю, –
я чую дощ. Він тихо плаче правду,
що я когось далекого люблю.

І чую тишу. І співають птиці.
Проходять люди гарні і незлі.
В пахучій хмарі дощової глиці
стоїть туман, як небо на землі.

Пасуться тіні вимерлих тарпанів,
навшпиньки ходять сутінки і сни.
Весна підніме келихи тюльпанів, –
за небо вип’ю і за дві сосни.

*   *   *   *   *   *   *   *   *
Счастливица, чуток имею неба
И две сосны в туманистом окне.
А ведь казалось, что живого нерва,
Живого нерва не было во мне.

Уже душа не знала, где же берег,
И утомилась вся от всех обид.
В шумихе дня, в оркестре децибелов
Мы были словно хор глухонемых.

И вдруг, о Боже, после того ада,
Всего, что по итогу шло к нулю,
Я слышу дождь, он тихо плачет правду,
Что я тебя далёкого люблю.

Я чувствую покой, щебечут птицы,
Проходят люди, тИхи и мирны,
На самом дне наполненной криницы
Стоит туман, как небо у земли.

Пасутся тени вымерших тарпанов,
Бок о бок ходят сумерки и сны,
Весна поднимет чашечки тюльпанов,
За небо выпью и за две сосны.