Ода самотностi

2.10.2022.

Самотність… Ні, я не боюся бути сам на сам із собою. Навіть навпаки: мені це конче необхідно, бо тільки такий стан і таке усамітнення надає можливість глибокого занурення у внутрішній світ і перегляд всього, що там - у копалинах думок і почуттів – знаходиться. Тому в мене завжди, кожного дня, має бути час і простір, завдяки яким я, немов шахтар духу, я спускаюся в той неповторний і чудернацький світ, де оселилися мої янголи і де ховаються мої демони. А як же ж: одних без інших не існує, бо людська подоба вимагає дуальності, себто світло завжди яскравіше випромінює свою сутність, коли навколо всепоглинаюча темрява.

Самотність – територія пошуку себе у собі. Виокремлення власних орієнтирів, які спираються на придбаний досвід і силу – бути чесним із собою, коли бачиш навпроти себе Реальність у всій її красі та у всіх її жахіттях. Звісно, можна йти за кимось, дивитися на ліхтар філософії або релігії, які можуть стати певними мітками та маркерами. Але, скільки б віри та надії не було у людини, однаково внутрішній світ ніхто тобі не просвітить і не продемонструє у всьому розмаїтті, окрім тебе самого.

Самотність – це виважений крок всередину власного світогляду. Це вибір зрілої та мужньої людини, яка прагне, спускаючись у безодню копалин власної душі, врешті-решт знайти вихід з того тунелю і побачити промінь величного і всеперемагаючого Світла десь у неосяжності безмежного Всесвіту.

Самотність – це випробування більше за будь-яке, бо із самого початку свого існування і до цього часу homo sapiens був соціальною істотою. Отже тільки з кимось поруч, підпорядковуючись родині, роду, країні, людська істота мала можливість і могла перебувати у зовнішньому середовищі тривалий час, тобто жити. Одинаки, тобто ті, хто виділявся і не підпорядковувався соціальним стандартам, часто-густо ставали ізгоями. Або підпорядковували силою власного духу і містичному одкровенню більш слабкий соціум, щоб змінювати світ інших, вийшовши з темної печери, як казав Сократ, на світло. Втім, навіть якщо сміливець кличе тебе не вірити тіням на стелях печери, а йти догори, щоб побачити на власні очі істину, тільки одинаки, самітники, ті, хто привчав себе день при дні заглиблюватись у внутрішній світ, почують виклик і поклик. І, не боячись осуду, не чекаючи на підтримку, перетравлюючи в собі самому всі важкі реакції на непізнане і невизнане раніше соціумом, відчайдушно попрямують вперед. Навіть коли за спиною залишиться порожнеча непорозуміння з боку всіх, хто залишається у знайомій і затишній печері.

Як каже одна з вічних книг: людина народжується на самоті і помирає самотня. Але, мені здається, ті, хто живе з безжальною самотністю усередині себе і дивиться спокійно та іноді навіть радісно в її прозорі очі, тільки така людина може прожити зовнішньо різноманітне і сповнене будь-яких іспитів та викликів життя гідно і у будь-який час, з посмішкою, промовити: я щасливий. 

Илюстрація - картина художника Ге "Христос в Гефсиманському саду"