Крим з днiпра

 "Вони живі, скажіть вони живі?" - в думках у пса невпинно розгортались думки.
 Я хочу руки облизати всім моїм, погратись з Джеком, цуценям під серця стукіт.
 На задні лапи хочу стати, як тоді, коли прийшли додому Алла і Наташа.
 Бабуся з мамою - вони такі мої. Вони, як подружки. Але одна з них старша.

 Мої ріднесенькі Іван та Василиса, прошу не кидайте мене. Я Вас люблю.
 Там з під уламків виглядає мить і стріха. Як я без Вас і що на світі цим роблю?
 Я втратив все: сім'ю і дім, собаче щастя, а ще не звикну бути зовсім я один.
 Мені здається, що я сплю, в якомусь трансі. Поворухнутися не можу, обмаль сил. 

 Я все так добре розумію, як і люди. В очах заплаканих моя болить душа.
 Серцева пам'ять не дає заснути ніччю. Коли засну, то сниться все моє життя.
 Мене дівчатко не почухає за вушком, не погуляє хлопчик мій зі мною знов.
 Не буду спати взимку з Джеком на подушці. І Новий Рік вже без ялинки і розмов.

 Не розумію, що зі мною буде далі. Мене підтримують, щоб я враз не помер.
 Двадцять дев'ятого помер я в себе вдома, осиротів  і втратив весь життєвий сенс.
 Я їх не бачив більше. Вони раптом зникли. Їх вбили кляті, невблаганні москалі.
 Я - Крим, собака, що так хоче їх зустріти, колись ми будемо всі разом, всі свої...

30. 09. 2022.