Коли зриває вітер жовте листя,
А блюз душі схиляє до мовчань,
Здається, що усі зірки зійшлися,
Щоб викликати смуток та печаль.
Ридає блюз, немовби дощ осінній,
Піймавши ноти туги та нудьги.
І стільки болю в тому голосінні,
Виснажливої вічної жаги!
Душевний сум, немовби пізня осінь,
Охоплює потоком ностальгій.
І почуття задумливої млості
Струмує, наче в краплі дощовій…
А осінь вже іде, як на розп'яття,
Під шум вітрів, нечуваних дощів…
Так хочеться у ці хвилини щастя
І спокою у зніченій душі…
Блюз душi
© Copyright: Галина Чехута, 2022
Свидетельство о публикации №122092203322
Свидетельство о публикации №122092203322
Рецензии