Жду дня, когда сама себе скажу...

ЧЕКАЮ ДНЯ, КОЛИ СОБІ СКАЖУ...
Лiна Василівна Костенко [1930]

Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
...Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.
Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно,
Він Богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях —
усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля металися вагання.
А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки...
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки,
Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев'яносто.
Життя стужив і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.
Важкі повіки... стежечка сльози...
і жаль безмірний однієї втрати:
"В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати..."
Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік —
лише ази! — ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, —
усі митці, художники й поети.
Всі генії.
На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.



ЖДУ ДНЯ, КОГДА САМА СЕБЕ СКАЖУ...
Перевод стихотворения Лины Костенко

Жду дня, когда сама себе скажу:
«Вот, наконец, строфа и совершенна».
О, как тогда, наверно, затужу
и пожелаю смерти ей мгновенно!
Как испугаюсь: а куда ж теперь?!
Уже вершина, где ж мои дороги?
… Он старый был. Его настигла смерть.
Ему лизали руки эпилоги.
Ему гранит приснился с сотней жил.
Рыдала смертная тоска органно.
Он Богом был. Он свой мир сотворил.
И отвернулся: было всё обманом.
Блуждали руки около, вокруг,
тускнели фрески, глыбы против были.
Рубцы и шрамы не исчезнут с рук —
всю жизнь с камнями руки говорили.
Уж небо есть. Но нет всё потолка.
Пошли дожди. Подмостки расшатались.
Ревела, улюлюкала толпа.
На кисть давя, сомнения метались.
А он боялся на толпу упасть.
Этрусков, скифов смех... кто не резвился?
Сорвался он. Не сможет боль взять власть,
ведь он, как камень, вдребезги разбился.
Вот он лежит. И некому сложить
его в одно на плитах базилики.
Очнулся. Ничего и не болит.
Всё отнялось. И жизни — ни толики.
Нажился он. И недругов нажил.
Ему без года было девяносто.
Жизнь вынес и друзей всех пережил.
Он сокрушённо умирал и просто.
Век неподъёмность... стёжечка слезы...
и жаль безмерно лишь одной утраты:
«В искусстве я постигнул лишь азы,
всего азы! Как жалко умирать-то!..»
Земля пером. Чудной был человек.
И стойкость — за пределами реальности.
Чтоб  т а к  искать, и вот за целый век —
одни азы! — ни грана идеальности.

Бездонна ты, о совесть мастеров!
Ты не боишься навигаций Леты!
Был тяжкий век. Теперь любой готов
художником назваться иль поэтом.
Все гении.
На вечные весы
шедевры щедро положить не против.
Тот, кто познал в искусстве лишь азы,
был Микеланджело Буонарроти.

                9 — 10 сентября 2022 года