Таке життя...

 13 травня 2022 р.
Прокинулась з якимось відчуттям внутрішньої порожнечі.
Автоматично прийняла душ, поснідала. Але тривога не покидала мене.
Як завжди, підглянула за тобою у вайбері, моя дитино. Ти пізно лягла спати, але рано встала. Тебе турбує ремонт у квартирі, його потрібно робити.
Моя безпорадність тобі не допоможе. На вулиці похмуро та йде дощ.
Досить прохолодно, як для останніх днів весни.

13 серпня 2022 року.
Веселощів мало, та й чому тепер радіти?
Прокинулась о пів на шосту і почала чатувати, щоб випити таблетку о сьомій. Вірніше сказати, пів таблетки. Цікаво, що її можна розділити тільки ножем.
Зовсім нема сили в руках. Якось була у лікаря та попросила, щоб вона мені ту таблетку розділила. Лікар спокойнісенько розламала її руками. А я не в силах цього зробити.
За вікном шурхають машини туди-сюди, кожна співає свою дорожню пісню.
Скоро осінь, хоча ще середина серпня. З вікна дме прохолодою.
А темніти почало раніше, та й зранку ще о шостій темно.
Вчора ти мені не подзвонила. Чи ходила ти до лікаря?
Ось і гуркіт якийсь за вікном. Мабуть, гримить. Ціле літо було без грози, а із вчорашньой ночі почалося. Блискавки били, освітлюючи кімнату. Я думала, чи то грім гримить, чи то вже по нас стріляють.
Білоруси збирають військо. Нащо це їм? Ми ж нічого їм не зробили. Жили собі у мирі. Наші люди їздили до них за продуктами, а вони до нас.
Чого такі ненависні люди?
Таки гримить. Мабуть треба закрити вікно.
Вчора цілий день ішов дощ, навіть злива. Прорвалося небо.
Мабуть, і сьогодні буде йти цілий день. Хоч якісь зміни у житті.
А так встаєш із думкою: "Нащо все це мені?!"
Живеш, як трутень. Хоча трутні взагалі нічого не роблять.
А ти мусиш подбати про себе. Сходити у крамницю, на базар. Прибрати у хаті та й себе привести до ладу. Ти ж не бомж, щоб від тебе тхнуло, як від кнура.
Вчора зустріла сусіда із другого поверху. Він так зрадів, наче я йому родичка. Аж попросив дозволу поцілувати мене у щоку. Одже велелюбна людина. Вже йому під сімдесят, а любить чужих жінок, хоча у домі є жінка, яку називає: "Мамка".
А все звелося до того, як водиться тепер у старих людей. До банальних розмов про безсоння та запори. От і вся любов.
Вчора була тільки одна тривога і всього лише півгодини.
А позавчора їх було чотири і  тривалістю десь по годині. Чотири години випали із життя, тому що ти тупо сидиш у корідорі, розгадуючи кросворди, або гортаєш книгу.
Ми завжди невдоволені своїм життям. Чому нам здається, що ми неправильно живемо, що наше життя не має ніякого сенсу? Ми напружуємося жити. Хоча, у інших людей життя не викликає ніяких сумнівів.
А ми весь час копаємося у собі, чимось чи кимось невдоволені.
Все робиш, тому що треба. Прибираєш у хаті, бо треба, ходиш у магазин, бо треба. Та й безсоння викликається тим самим "треба".
Час у душ. Не встигла намилитися, а вже звучить сирена. Але я доведу справу до кінця. Будь, що буде. Не буду я боятись якоїсь сирени. Але  кажуть, що не треба нехтувати. А я фаталіст. Що має прилетіти - прилетить. Хоча трохи боязно, що ти будешь в цей час, як мати народила.
Одна моя знайома каже, що їй тоді буде "по х..ю", у якому вигляді вона буде і чи буде на ній чиста білизна.
На цей раз знову проскочили, а чи буде так завжди?