тУга

мені до вподоби сморід великих міст,
їх вранішній галас, ввечері рух яскравий.
і мешканців той особливо корисний хист:
зуміти без матів (майже) і без насильств
продертися у метро, не розливши каву.

я ладна вписати - й вдало! - саму себе
у будь-яке з черев цих величезних монстрів.
пристати до котрогось з-поміж його ребер,
нехай і в однушці, й зовсім нема шпалер.
для мене то буде — власний кубічний острів.

таке от тяжіння маю до людних місць.
та внутрішній Юнг, що звично проводить опис,
зухвало сміється, дивлячись зверху вниз,
і аркуш паперу прямо в обличчя — тиць
з діагнозом "втішним": гостра, гірка самотність.

тому я живу в маленькім містечку Б.
плекаю надію неміч перехворіти.
усе сподіваюсь вписати саму себе
(хоча час від часу в нутрощах щось скубе)
в найстарший із пазлів з назвою "просто жити".

якщо мені вдасться, стану суцільне омм
і вірші набудуть якісно-ново-змісту.
а поки — усе, що маю, житло під зйом
з розхитаним дерев'яним старим вікном
і туга за величезним яскравим містом…


P.S. Написане роки три тому. Чи могла я знати, що тепер, вимушено живучи не у своєму маленькому Бердянську, настільки тужитиму за ним?..