Спогад

Ми молоді були тоді, було все просто:
простий поношений піджак, кашкет злинялий,
і говорили про наш край: хвороби росту…
І у гуртожитках своїх ми міцно спали.

Ми молоді були тоді, та час недбало
нас по щоці тріпав суворою рукою,
і сурми в допризовних таборах лунали,
електрозварково-вапняний запах стояв.

Твердів бетон — морозним днем й глухою ніччю.
Скупі на хліб роки та щедрі на новини…
Була і радість щира, був і відчай,
коли наш перший стратостат до неба линув.

Робочі дні пливли країною в тумані,
дітей іспанських, як своїх, вона вітала…
Ось на вустах уже — і Чкалов, і Папанін,
і від подій, як на крижині, нас хитало.

Горять тридцяті ті роки, немов багаття!
горить Толедо та Мадрид в кільці облоги…
Вже до війни, до лиха часу небагато,
і ще далека, і близька вже Перемога.

О, як же швидко часові мости зтягнули
від стратостата до ракети шлях тривалий…
Ми вогняне оте минуле — не забули,
прості пісні — але які! — ми проспівали…

Світ відкривався й миготів тривожним світлом,
і розганявся час, як поїзд вздовж платформи…
Вдихали глибоко ми те різке повітря,
і небо тих років лишилось неповторним.