Квітує літо, теплі йдуть дощі,
Земля радіє, розсипає роси…
І так стає затишно у душі,
Коли уранці глянеш на покоси.
На мить якусь забудеш, що війна,
Що кожен день нові приносить втрати,
Що тут не рідний дім, а чужина,
І десь гримить не грім, а б'ють гармати.
І мрії знову кличуть в далечінь,
Блакить бездонна спокушає чаром,
Немовби й не було тих потрясінь,
І ніч не обдавала тіло жаром.
Та раптом, наче блискавки зигзаг,
Тривожна думка розбентежить серце,
Згадаєш, що лютує хижий враг
І сипле не дощі, а зерна смерті…
І вже немає мрій, один порив:
Звільнитись від орди катів скажених,
Щоб Божий суд нещадно засудив
За всі безчинства нелюдів шалених…
Один порив
© Copyright: Галина Чехута, 2022
Свидетельство о публикации №122062100043
Свидетельство о публикации №122062100043
Рецензии