Мантри Мiсяця у Текiлi

З'явившись тінню з темноти,
із забуття холодного туману,
про головне нагадувала ти
про позабуте із нірвани…

Минулих спогадів крило,
ковзнув спіраллю повз свідомість,
легко пробилося й пройшло
крізь заборони в підсвідомість,

в напівтемряву заборон
у задзеркальність всіх утворень,
розкривши спогадів схорон
і ніч кохання - глибше моря…

Де в Мушлі Чорної Пітьми
зірки - Чумацький шлях  розкрили,
проливши свій вогонь грудьми
ковтка солоної текіли…

Де, злившись з  Місяцем впритул,
ми сяйвом із зірками в спорі,
в Світ породили шум і гул
від землетрусу біля моря…

Земля, зірвавшись на дибки,
змішавшись щільно з небом в трансі,
рвалася в шмаття без води,
горя губами в лихоманці…

А ми,
перевернувши горизонт,
зім'явши землю пластиліном,
геть запинили Часу  ход,
щоб злитись в Сутності Єдиній...

... жага із схлипом увійшла
клинком знемоги туго в тіло -
вона, як ми, була грішна
і нас терзала, як хотіла...

Ми пили сік обох… І ток
проймав нас щастям без порогів…
Була вода ти, я – пісок
в тортурах втіхи до знемоги...

Та ніч розтанула, як дим...
Порожній день прийшов на берег...
І  море виплеснуло з ним
Самотність Вічності, хвиль шерех…

Залишив тільки хаос скель
і Кратер Синьої Текіли,
де в епіцентрі відтепер,
лежав порожній я, безсилий...

Дивлюсь в порожні очі дня
відтоді з сумом і докором,
прибій чарую, кличу я,
вторуя серцем мантрам моря…

Я вторю морю, як мотив,
щоб не забути ніч в коханні:

"З'явилась ти із темноти..."

А далі - сховано все в мані…

Лише одна спроможна  річ
нам нагадати, як любили…

Як  Місяць ніжно пестить  ніч,
у склянці з полум’ям текіли...