Дорога, я ввечерi вийшов...

Дорога, я ввечері вийшов, щоб погуляти між віллами
та подихати свіжістю вітру, що дме з океану.
Догорав у партері захід китайським віялом,
і хмара клубилась, як кришка концертного фортепіано.

Двадцять п’ять років тому ти полюбляла люля та ще фініки,
щось співала, малювала в блокноті чорнилом,
розважалась зі мною; а потім зійшлась с інженером-хіміком
і, як свідчать листи, приголомшливо подурніла.

Тепер тебе бачать в церквах метрополії та провінції
на панахидах за спільними друзями, що одна за одною
йдуть тепер; і я радий, що в світі існують ще відстані
неймовірніші за цю між тобою та мною.

Не сприйми мене хибно. З твоїм голосом, тілом, іменем
вже ніщо не пов’язане; та хоч не знищить їх нічия воля,
щоб забути одне життя — людині потрібне, як мінімум,
ще одне життя. І я прожив оцю долю.

Пощастило й тобі: що на світі ще, крім хіба що світлин,
закарбує без зморшок тебе — молоду, веселу, глузливу?
Бо всвідомлює власне безправ’я, зіткнувшись із пам’яттю, часу плин.
Я палю у пітьмі та вдихаю гнилля відпливу.