Сиджу. Не те щоб я мовчала.
Болюче серце не мовчить.
Воно від жалю і до жала
Стрибає, нудить, стукотить.
Воно від посмішки до хмари,
Від квітня й до лютого живе,
Встаю навшпиньки, щоб примари
Змісти зі стелі… Та невже
Їх вініком зметеш чи змиєш
Ранковою водою з рук?
Аж від потилиці вся вия
Благає: не дивись навкруг,
Так боляче… Дрібниця. М’язи.
Так боляче… Але мине.
Ми їхали старючим ЛАЗом,
Синючим лазом уви сні
Кудись у Няньчино чи далі.
Позаду марив Старобільск
І ті ж примари нам гукали,
Як ворони з дерев: “Повір,
Воно минеться. Все минеться.
Все буде соняшники. Кра!..”
Так боляче стрибає серце.
Мабуть йому набридла гра.
***
© Copyright: Елена Викман, 2022
Свидетельство о публикации №122041805931
Свидетельство о публикации №122041805931
Рецензии
