Солдатський вальс

Тридцять дев’ятий. Лунає наказ —
отже бути війні.
Сонце рвонуло, наче фугас,
обрій запломенів.
Дощ вогняний і свинцевий град
сушили повітря вдвох.
З іншими разом ішов солдат,
звали його Ервін Блох.

У сорок другому долею він
раз обласканий був:
місяць відпустки додому в Берлін,
наче день, промайнув.
Час повертатися. Знову вагон,
зупинка в дорозі тій.
Вийшов він на Варшавський перон —
трохи пройтись хотів.

Та сигарета згасла в руці,
гомін у вухах стих:
поїзд побачив в глухому кінці
в оточенні вартових;
а по платформі кроком важким,
наче німий парад,
сунули сотнями жовті зірки
на грудях — за рядом ряд.

Не піднімаючи голови,
з зошитом у руці
йшов і вголос читав молитви
рабин старий у кінці…
Наче незірваний плід, тоді
день почорнів і всох.
Єврейському Виходу вслід глядів
розгублений Ервін Блох.

Так і стояв, задивившись на них,
хоч мав до вагону йти.
Аж тут, порівнявшись, просто до ніг
рабин зошит впустив,
та мовив, як Ервін його узяв
і, прогортавши, подав:
„Учень псалми мені переписав,
губити таке шкода”.

Та ще додав, помовчавши, він
(зморшки вкрили чоло):
„Як він подався з Варшави в Берлін,
чверть сторіччя пройшло.
Знаю, там батьком він стати встиг,
та взяв його рано Бог.
Схожий на нього обличчям ти.
А звався він — Хаїм Блох…”

Поїзд з євреями за горизонт
у Освенцим пішов.
Блох повернувся на Східний фронт,
друзів старих знайшов.
Слухав, як кулі співають пісень,
тренькають між беріз,
й берлінський притулок згадував все —
той, у якому ріс.

Більше мовчати й палити став.
Думав. Марнів лицем.
Зрештою розрахунок дістав
порохом і свинцем.
Десь поміж Богом забутих верст
жовтіють трава та мох.
Там серед степу з’явився хрест
з табличкою: „Ервін Блох”.

А при смерті знов на вокзалі був —
в мареннях уночі.
„Стійте! Я з вами тепер! — гукнув
за рабином стаючи. —
Шляхом цим ладен у пекло йти —
слово моє тверде!”
Та ребе спитав: „А з чого взяв ти,
що в пекло цей шлях веде?”