Колись війна скінчиться. Світ забуде.
Та не забуде, більше, Україна!
Той ніж, що всунули у спину й груди,
Розбивши вщент домівки на руїни.
Колись, війна скінчиться. Ми побачим...
Яскраве й тепле світло, серед ночі.
Але ніколи, більше не пробачим!
Дитячий плач – нестерпний біль, жіночий!
За голод, що можливо, нас чекає.
За втрачені надії й сподівання.
За те, що без вини народ вмирає
За пекло наших воїнів й страждання.
За сон, який лишив на довгі ночі.
За тугу, гіркі сльози, страх та відчай.
За батьківські заплаканії очі,
Ти, вороже! Платитимеш одвічно!
Колись...
© Copyright: Пронина Алёна, 2022
Свидетельство о публикации №122032700348
Свидетельство о публикации №122032700348
Рецензии
