Сорок лет - сборник избранных стихотворений

Причал Тубельцы - село Крещатик.
Провинциальная музыка
Гей, небагато треба... 
Винница, 1948 год.
Охотники на снегу. Питер Брейгель.
Дума (текст пісні).
Постройка лодки (Черкассы, 1960 г.).
Январская оттепель.
Храм Преображенья.
Рождение шлягера
Тихие августовские вечера опасны...
Все свое налаженное хозяйство...
Пізня зустріч.
Володе Прилипко 40 лет.
Березень.
Шалопай.
Солдат привез майора...
Камский кекс.
Еврейская музыка
Стрелецкий спуск.
Мой друг – алкоголик.
Пяток нежданно легких майских дней...
Підсумки (Володі Прилипку 51рік.)
Наступает возраст, когда былое...
Мартовский ручей.   
Великий поет одержує дозу...
Я вже пробував жити без спогадів...
Дніпровський поставець.
Варіації на тему “Цезар”.
Кусок монолога.
Палац.
Нехитрі вірші про свято. 
Добрий нажиток з суму.
Осокоряному поплавцеві.
Кожний крок чоловічий  -  то вже розлука...
На лобі Комарова.
Порятунок від падіння.
Після дощика в четвер.
Одного вечора...
Зелена ліщина.
Флотська ностальгія.
Музика ходи.
Солдафонська молитва.
Буксир "Механізатор"
Два пасхальных вирша.
З Ітаки до Ітаки.
Пасхальна мить.
Гострий кут означає спорідненість рухів...
Гребцы и лоцманы.
Риб’ячі плямці.
Очима товариша.
Птахи і монументи.
Жити в натовпі - це все одно, що жити серед напівмерців...
В сюжетах текстів історичних...
Коли вставля сірома листопад...
Вдыхая смог - выдыхая слог...
Мур і кульбаба паруються рідко...
Я люблю свою країну...
Шукай свою землю, але не в світах невідомих...
Дідам-опорам.
Горби, дереза...




Причал Тубельцы - село Крещатик.

Когда по сонному Днепру
в себе уверенным варягом
плывет моторка поутру,
и чайки дремлют по корягам,

тогда и кажется, что мир
весь состоит из косогоров,
дымка от сигарет "Памир"
и бормотания мотора.

И так вписать себя легко
в любое из речных угодий, -
ведь человечества всего
на свете - ты да дед Мефодий.
 
1982


Провинциальная музыка

Несет дымком провинциальным
от детской музыки моей.
Дорога к школе музыкальной
вилась меж лип и тополей.
И, огибая рынок шумный,
где гомон гулок, как арбуз,
я шел, и с нотной папки Шуман
глядел на Тань и на Марусь.

Потом был домик кривобокий
под звучной вывеской “Салон”.
Там офицерам мылил щеки
седой маэстро Мендельсон.
А там, где парк самозабвенно
вкушал под Ойстраха ситро,
гудел в тиши послевоенной
глубокий, словно бас, Днепро.

Мне трудно музыка давалась,
ее лады и письмена,
да так поныне и осталась
китайской грамотой она.
Но лишь заслышу - пианино
бренчит в распахнутом окне, -
опять становятся едины
и жизнь, и музыка во мне.

                1982.



Гей, небагато треба... 
 
Гей, небагато треба,
щоб з’явилася на світ душа козацька.
Тільки три зорі.
Перша зо`ря  -  мати чесна,
друга зо`ря  -  батько щирий,
а третя  -  тая, що на небі.

Гей, небагато треба,
щоб козакові на світі жилося.
Тільки три землі.
Перша зе`мля  -   Україна рідна,
друга зе`мля  -  то ворожа клята,
а третя  -  та, що за горами.

Гей, небагато треба,
щоб загубити душу козацьку.
Тільки три кулі.
Перша куля  -  у правицю,
друга куля  -  в голів`оньку,
а третя  -  в яснеє Сонце.

Гей, небагато треба,
щоб пом’янути душу козацьку.
Тільки три гроша.
Перший гріш  -  корчмарю за горілку,
другий гріш -  музикам  веселим,
а третій гріш  -  хлопцю малому,
хлопцю малому, хлопцю малому.

                1983.

Винница, 1948 год.

Воскресение. Колокольный май.
Утро светлое, да нежаркое.
По мосту трамвай  -  по реке трамвай,
вроде встретились чарка с чаркою.
И три деда - кореша неразлучные,
на  базар несут сома белобрюхого,
им навстречу спекулянт Сенька Крученый, -
пять своих да мать с больною сеструхою.

Вон трофейный оппелёк ахнул дверкою,  -
галифе да кителёк, -  как положено.
Был слушок, мол, жди из центра с проверкою, -
все ль засеяно, да так, как доложено.
Снова горло драть, в телефон орать,
снова цифры рвать, да за душу брать!..
Ты согрей чайку, Зоя Саввишна.
Уберут меня,  -  ты останешься.

А на том берегу, там, где церковь святого Николы,
молодая вдова шла, держась стороны теневой.
Черный плат, узелок, на жакетке  -  значок комсомола.
Все три года ждала, а сегодня проснулась вдовой.

Уговоры подруг, или майские бредни сирени,
или нежный фокстрот, что сводил потихоньку с ума, -
в общем, что-то стряслось, и надежды во сне улетели.
Но осталась любовь. А любовь не бывает сама.

Не о том ли поет не по-детски тревожная скрипка,
и велит малышу пальцы добела вдавливать в гриф -
то ли древняя боль переулков Иерусалимки,
то ли ангел любви, то ли острый, как правда, мотив.

Отболит-отпоет, завершая с минувшим свиданье,
заскрипит колесом, ненадолго повернутым вспять:
этот город возник, словно вышедший на гору странник,
и, как странник, уйдет, чтоб когда-то вернуться опять.
      
                1983.

Охотники на снегу. Питер Брейгель.

Охота кончилась. На снег
ложится пес и жадно дышит.
В камзоле красном человек
ползет по склону, как по крыше.
У зверя между глаз дыра,
клеймо предсмертного прозренья.
Как своевременна пора
усталости и возвращенья.

Назад, по рытвинам следов,
по напрочь выбитому полю,
вдоль измочаленных кустов,
по пятнам выхарканной крови,
мы возвращаемся назад,
и нам с пути никак не сбиться.
Вот лес перерастает в сад,
мы в балахоны прячем лица,

чтоб дух жилья и тень креста
не проникали в наши души.
У крайней мызы суета,
солома, дым, свиная туша.
Дворняга вертится у ног,
ей в лес заказана дорога.
Встречай, хозяйка, твой стрелок
вернулся цел, - и слава Богу.
 
                1983.



 Дума (текст пісні).
 
Україно моя, - гей!  -  світлооко нене!
Чи була ти, чи ні,  -  розкажи м`ен`і.

Чом мовчите, сивії тополі?
Чому занурили шапки в Дніпро?
В темну годину вийшли по волю, -
поки блукали,  -  сонце зійшло.

Шляхта скаче, дівка плаче, ніби чує,
що під серцем вража кров заночує.
Шляхта скаче, гей, козаче, не барися,
за свою та й за чужую заступися.

Ой-гей, Іцику, орендарю,
позич мені дукача, бо підпалю.
‘ Ач, моя домаха гола не чатує,
хоче мати китицю золотую.
Хоче мати китицю, ще й накращу, -
ось тоді вже й битися буде за що.

Чом мовчите, сивії тополі?
Чому занурили шапки в Дніпро?
Ніби по воду, вийшли по волю, -
поки блукали,  -  сонце зійшло.

                1984.


Постройка лодки (Черкассы, 1960 г.).

Это произошло в самом конце
 пятидесятых годов, в центре двора.
Цаца Василий, сосед, утром "газоном" завез
доски и брус.
Из репродуктора за занавеской неслось
имя Фидель Кастро Рус,
и абрикосу трепал ветер с Днепра.

Цаца Василий не шхуну, конечно, построить хотел.
Он - не Фидель.
Впрочем, Василий был верен премьерам своим.
Значит, - Фидель.
Верой Василия звали жену.
Чем не Фидель?
Впрочем, Василий латыни не знал, -
к черту латынь!

Значит, дул ветер с Днепра.
Горе и сон.
Красные мальвы у желтой стены.
Тихий пацан
видел, как выгружен был на траву эмбрион
лодки, которую Цаца Василий зачал.

Днепр был как Днепр, -
до него с километр по прямой.
Но все равно напоминал о себе.
Гукал буксир.
Хлюпали волны в затоне, где строго завод
тайну военную от
Элвиса Пресли и Миллера Гленна хранил.

Те проникали, конечно, -
особенно - по вечерам,
жались к заборам,
петляли сиренью, а мы
видели, - лодка растет не по дням - по часам,
лодка из досок, гвоздей,
краски и меди страны.

Днище оранжево,
борт голубой,
а протяжный носок
медью окован. И якорь.
Окончен портрет.
Въехал все тот же "газон" и раскрыл кузовок,
и погрузили ее,
проплыла, промелькнула - и нет.

Так и осталось отдельно:
"газон", репродуктор, трава,
лодка, песчаная отмель
и Элвисов рок.
Так и запомнилась эта большая страна:
пресный, соленый и сладкий
слоеный пирог.

                1984 г.



Январская оттепель.

Оттепель. Пахнет в саду корой.
Птица свистела днем.
Снег оттаял вокруг стволов.
Пусто в небе сыром.
К вечеру вновь пробирает дрожь.
Побеги малины красны.
Старые деревья не проведешь, -
далеко еще до весны.
 
30.01.1985


Храм Преображенья.

Приходу нужен новый храм  -
разбогател приход посадский.
Пустили кружку по дворам,
разжились дозволеньем царским.
Когда же мастера пришли,
был март. Желтели в переулках
сугробов сахарные булки,
и пахло потом от земли.
И, пораженный теснотой,
царившей в скопище заборов,
бродил в сермяжине простой
сам зодчий, родом из поморов.
Он слушал хрипкий лай собак
и теньканье далеких кузниц.
Вздыхал: "О Господи Исусе!" -
узрев приземистый кабак.
Душа шептала: "Не губи…"
и он крестился на звонницу.
Там, в перевернутой глуби,
парили голубь с голубицей.
И он опять, покорный раб,
прищурив глаз и сдвинув брови,
соразмерял покатость кровель
с осанкой лошадей и баб.
Шагал стрелец, сомкнув уста.
Два молодца тащили вора.
А он от голого куста
брал очертания простора
и трудный вычур завитка  -
ума стесненное движенеье.
Так, из мгновений, на века,
рождался Храм Преображенья.

                1985.



    Рождение шлягера
 
  Колышет ветер небесный свод,
  стоят на холмах города.
  Идет человек к реке и несет
  кружку, а в ней вода.

- Что это - спектакль, ритуал, пари,
  причуда закатных дней? -
  спросили его. Он ответил им:
- Пусть будет река полней.-

- Так будем знакомы, Поитель Рек! -
 ...На синий мерцающий шелк
  выплеснув воду, ушел человек
  туда, откуда пришел.

  И река, встрепенувшись, сказала: -Ах,
  как жаль, что кружка мелка! -
  И все осталось на прежних местах:
  холмы, города, река.

  А ночью, когда налилась синева,
  танцующий хор огней
  исполнил песню, где были слова:
- Пусть будет река полней!
               
                1986


        *           *           *

Тихие августовские вечера опасны.
Река за спиной. Впереди  -  дорога.
Лысая гора, как поплавок красный,
из гущи лесной выступает немного.
Если бы дождь, грязь, - было бы проще,
думалось бы о доме, о ласке.
А так даже стебель, сухой и тощий, -
в небо направленная указка.
Вижу  -  слова превращаются в слоги.
Дикостью кажется наличие песнопений.
Голова змеи, полная тревоги,
покоится на хвосте, не ведающем волнений.
Облако-конь полчаса стоит дыбом.
Слава Богу, становится меньше света.
Больше ничего не скажу, ибо
обет молчания легче иных обетов.
               
                1986.




***

 Все свое налаженное хозяйство
 оставляю вам, господа друзья, -
 маленькую порядочную империю, царство,
 где даже грязь - будущие князья.
 Сам же займусь обустройством грядок
 Ориона, Тельца, Девы и Близнецов.
 Знаете, на границах царит варварский беспорядок:
 в череде предков короток ряд отцов.
 Выстрою на плоскости темный курень—
 "кляштор на кресах", как говаривали поляки.
 Тропку к нему найдет всякий дурень,
 способный звезду отличить от злака.
 Вам же, знающим меня, будет труднее,
 поэтому прибавлю к наследству птицу -
 двигайтесь за ней туда, где темнеет
 небо, выклеванное по крупицам.
 Встречу на миг дедом в соломенном брыле,
 и снова - река, горстка вихрастых братцев:
 сели в шаткий челнок и поплыли,
 чтоб никуда уже не возвращаться.
               
   1986



Пізня зустріч.

Селянська хата дивиться на шлях.
Без снігу взимку швидко сутеніє,
і темрява так наляга на дах,
що в хати аж потилиця німіє.
Спалахує під фарами гудрон, -
ось пліт, каплиця, стовп - все поодинці.
Ось зовсім поряд - жіночка з відром.
- Куди це ви? - До лісу, до криниці.
- Чого ж це так далеко в пізній час?
- Не маємо води коло оселі.
Свердлили у сусідів, і у нас,
та все дарма, бо живемо на скелі.
- На скелі? - Так. - А той колодязь, що
он там, в ярку? -Та в нім вода погана.
Зварити борщ ще можна, ну а щоб
напитися, то буде, як із крану.
- І всі так в ліс по воду ходять? - Ні.
Це я сама, так мати нас привчила.
... І раптом ніби в темряві вогні
якась таємна сила засвітила.
І я побачив стежку, що вела,
як пісня в світ, в прозорий ліс, в якому
вовків нема, і злодіїв нема,
а тільки тіні в мареві легкому,
що рухаються, дихають, живуть,
сміються, плачуть, в очі зазирають,
щось пошепки наспівують, клянуть,
але людині йти не заважають.

1987

Володе Прилипко 40 лет.

Озябли руки у природы.
 Вот ты и выпал из колоды
 рубашкой клетчатою в грязь,
 а рожей - к звездам. Бог с тобою, -
 валяйся, радуйся покою.
 К тому ж и удалось упасть
 так славно - у куста кривого,
 где легкий крен дает дорога,
 и черта с два тебя найдешь
 в траве с листвою вперемешку,
 когда вокруг такая спешка,
 что мимо мамонта пройдешь,
 и то подумаешь: "корова".
 А тут всего значок червовый,
 сердчишко, рыжий уголек.
 Лежи. Вокруг игра большая
 идет, и, ставки повышая,
 ноябрь, отчаянный игрок,
 тебя припас. Пускай иные
 швыряют бубны разрывные -
 он ждет, когда наверняка
 в раскладе черви замаячат.
 Вот для чего тебя он прячет
 в густых махрах лапсердака.
 Тогда с тобой он - шлеп! - тобой по кону:
 гармошки, бубны, патефоны.
 Штиблеты новые. Гульба.
 Милиция - в лице Ивана
 в трофейной кожанке, с наганом.
 И в небо гулкое пальба
 (чтоб никого не покалечить!)
 Там месяца унылый мечик
 качнется - и опять застыл.
 А здесь, в простреленном валете
 свистит, переливаясь, ветер.
 И так легко на белом свете,
 и так колышутся кусты!

                1987



Березень.

Руками найманців собі ладнає місто
нову ділянку. Зламано халупи -
“шанхай” подільський. Скрізь усе лежить:
паркани, стіни, яблуні, вбиральні.
Отак колись валилися старі
в глухім селі під регіт кулемету:
всі молоді до лісу повтікали,
а помста б’є у скроні - кров за кров!
...Вже сутеніє. В крижаній баюрі
на хвіртці тихо березень пливе.
Він полюбляє тут бувати, - глибше
немає місця, де стоїть минуле -
важка вода, - зелена, золота.
Халупи - що?  Це діти бідолашні,
легкі, як тіні, діти бідаків.
Сьогодні вмерли  -  народились вчора.
Була гульба. Надворі - НЕП і юнь.
Криваві прапори повисихали
і вицвіли. Тоді їх знову в кров.
І знову, знову, поки їх війною
не вибарвило так, що прапори,
здавалося, принаймні, на століття
забудуть анемію. Але ні.
Вже знову місто чавити потроху
з халуп рожеву юшку почало.
Втім, це ніщо. Як бійка біля клубу.
Та ось зростуть бетонні стирчаки,
наповняться по вінця бідаками...
Стоїть минуле. Березень пливе,
і дихає, і дивиться в майбутнє.


                1988.



Шалопай.

Как славно шалопаем быть,
спокойным и веселым,
на белом пароходе плыть,
давать названья селам,
и с капитаном у перил
вести беседу ночью,
под рокот лошадиных сил,
о капитанской дочке.

А утром, резким, как слеза,
что обронил Всевышний,
таскать по сходням на базар
корзины спелой вишни,
и на стоянке затяжной
удить лещей горбатых,
и знать, что город за спиной,
в котором жил когда-то.
         
             1988.


Солдат привез майора...

Солдат привез майора
в районный городок,
машину у конторы
поставил в холодок.

А в городишке этом
нет воинских частей,
комендатуры нету,
а, значит, патрулей.

Зато есть полдень жаркий
и трешка в галифе,
и смуглая цыганка
за столиком в кафе.

И можно улыбнуться
всему, что хочет жить,
цигаркой затянуться,
стоять и не спешить,

и слушать бормотанье
запруды у реки,
и мысли, как цыгане,
пленительно-легки.

               1989.


Камский кекс.

Минпищепром неожиданно вспомнил о Каме
 и ввел в прейскурант название - "Камский кекс".
 Причина? - воспоминание о пароходной буфетчице Клаве,
 вызвавшее у Сидорова слюнный рефлекс.
 Клава, Кама, пароход "Красный камень"...
 Впрочем, стоп! - так назывался мускат.
 О причудливый мир пищевых названий,
 где обретают судьбы окорок и салат!
 Но вернемся к Каме. Класс первый.
 Каюта с видом на шестьдесят второй.
 Утро туманное. У плеча - эта стерва,
 а у ног - две простыни белой горой.
 Голова не болит. Скоро в отпуск.
 А пока - в столицу пяти морей.
 Управляющего отстояли, теперь он свой в доску.
 Зам у него стоящий, - жаль, что еврей.
 А Кама качнулась, и вздрогнула Клава,
 (Господи, никогда не думал, что можно вот так...)
 На столе коробка с шоколадным набором "Слава"
 подползла к бутылке с этикеткой "Коньяк".
 А в полдень, когда вышел на палубу,
 увидел хлопца у пристани на косе
 с корявым удилищем и поплавком, жалобно
 болтающимся на тонкой лесе.
 Сверху было видно, как огромные рыбы
 то выходили на отмель, то возвращались вглубь,
 и сияли сквозь камские водные глыбы
 чешуи, - каждая , как металлический рубль.
 А хлопец хлестал по омуту леской,
 и был натюрморт на песке невесом:
 бутылка "Крем-соды" на правде местной
 и кекс, надкушенный щербатым ртом.
 Все отодвинулось. Шире стал мир названий.
 И к Сидорову прибавили приставку "экс".
 И он, в свою очередь, на прощанье,
 родил это самое - "Камский кекс".

                1990.


Еврейская музыка.
               Л.Эрлиху.

Хотя тебя окрутило бас-тубой армейскою,
а у моих губ  - черный клювик, цивильный гобой,
давай попробуем что-нибудь еврейское
в этот субботний вечер исполнить с тобой.
Ты начнешь уходящим вниз ревом
толпы, скатывающейся с горы к реке.
А я по лесенке  - ах, Лева, Лева! -
поскачу вгору в крылатом лапсердаке.
Тогда ты выдуешь нечто ракетное,
имперское, переходящее в туш.
А я покличу Рахиль бездетную,
взберусь на грушу и натрясу ей груш.
Тут выйдет твой предок, и повиснет пауза,
молчание, с которым разглядывал он
в тундре мерзлой, прислонившись к пакгаузу,
северного сияния Иерихон.
И трудно будет восстановить музыку,
но мы вдохнем воздух, и  - время, схлынь! -
сядем в фуру к вознице грузному:
слева Покутье, справа  - Волынь.
Потом забарабанит какая-то сволочь.
Вспыхнет лампа и погаснет опять.
А потом мы выпьем, и будет лишь полночь
субботу от воскресения отделять.

                1990




Стрелецкий спуск *

Это пейзаж, умеющий ждать:
чередование пауз и доз
блаженства, которое можно дать
и взять. Запоминаемость поз
акаций, кривляющихся у реки.
Песок, на дорогах похожий на пыль.
И некто, обладатель легкой руки,
коснувшейся истины здесь - не ты ль? -
бродит, разыскивая осколки
труда Феди-мастера, которого помнят еще
старуха-девочка и щекОлда.
Впрочем, последней уже помогает крючок.
И поэтому калитку можно открыть
только по желанию той стороны.
А она не желает. И остается -  плыть,
взбивая памяти буруны,
небом, Днепром, где  поют вразброд
хоры ангелов и своры убийц,
чувствуя, как опору, варяжский аккорд
пахнущей огурцами музыки Битлз!

           1993.

* - один из спусков к Днепру в старых Черкассах

Мой друг – алкоголик.

Недавно с Ромой Крилем и Колей Доляком экспромтом исполнил этот свой блюз, написанный 20 лет назад, когда мои ученики-рокеры были юнцами, о житухе еще более давней. Этот блюз написан в память моего закадычного друга, моего черкасского соседа Юры К.
 
Запись можно послушать здесь:
https://www.youtube.com/watch?v=Wa6p6zCvZEQ


Мой друг - алкоголик. Он живет одним прошлым.
Он бы пропил и его, что, увы, невозможно.
Впрочем, прошлое  -  это что-то вроде закуски,
выпьешь, вспомнишь, и вздрогнешь, и скажешь по-русски:
- Ах, мать-перемать, сколько разного было,
с кем я только не знался, где меня не носило! -
так мой друг вечерами портвейн попивает,
и в окошко глядит, и себя вспоминает.

В школе другу моему с трудом давались науки,
но из плеч его росли не крюки, а руки,
И если бы он не корпел над бумагой,
получился б из него неплохой работяга.
Но в стране ненормальной, где все  -  инженеры,
его в вуз потянуло какого-то черта.
Он там спился от тоски и от безнадеги
и вернулся домой ни с чем с полдороги.

А большая река текла всегда рядом,
он спускался к ней, он кроил ее взглядом.
Он кричал ей: “Что делать?!” -  А она молчала.
И он жизнь свою начинал сначала.

И вот мой друг связался с “Аэрофлотом”.
Его взяли туда, конечно, не первым пилотом,
а просто грузчиком при старом биплане,
что поля посыпал ядовитою дрянью.
Он таскал мешки с селитрой и дустом,
он шутил - “здесь выжить  -  это просто искусство!”.
И порой, от порывов попутного ветра
он блевал на свеклу с высоты в двадцать метров.

Все шло хорошо, но вот однажды
случился праздник  -  неважно какой, но важно, что очень важный,
и он по пьянке поспорил с пилотом,
что сигнет на скирду с крыла самолета.
И взлетели они на глазах у народа,
он упал на солому, а биплан  -  в огороды.
Шеф отмазал пилота и отправил лечиться,
а его на три года,  -  ну как тут не спиться?

А большая река всегда текла рядом,
он спускался к ней, он кроил ее взглядом.
Он кричал ей: “Что делать?!” -  А она молчала.
И он жизнь свою начинал сначала.

И вот мой друг задумал жениться.
Он решил стать отцом, он решил расплодиться.
И однажды ночью в парке он встретил подругу,
та возьми и отдайся ему с перепугу.
И ему в темноте показалось занятным,
что подруга была, как страна, необьятна.
Он вручил ей свой паспорт, сковородку и веник,
но ее рацион стоил бешеных денег.

И вот мой друг подался в завсклады.
Он слегка воровал, - ведь кормить ее ж надо!
Но потом пошли дети - обжоры в мамашу,
и он понял, что жизнь провалилась в парашу.
И когда ревизоры поставили точку,
чтоб спастись от тюряги, он продал свою почку.
Вышел он из больницы  -  без почки и тощий,
а жена укатила в Америку к теще.

А большая река текла всегда текла рядом,
он спускался к ней, он кроил ее взглядом.
Он кричал ей: “Что делать?!” -  А она молчала.
И он жизнь свою начинал сначала.
 
Мой друг  -  алкоголик, он живет одним прошлым.
Мой друг  -  алкоголик... Он живет.

                1997.




* * *

Пяток нежданно легких майских дней,
где все мгновенья  -  первые мгновенья.
Жизнь времени становится длинней,
когда, как фронтовик, после раненья
очухавшийся, требуешь костыль,
мундир парадный и деньжат на водку,   
и всё былое втаптываешь в пыль,
осваивая заново походку.
И греет локоть смуглая сестра,
назначив кандидаткою в подруги
твои себя, и жизнь опять остра,
и режет лодка майский ток Днестра  -
сверкающий, прохладный и упругий.


                1998.


Підсумки.
(Володі Прилипку 51рік.)

В степу хурделя розцвіла.
 Воли несуть свої тіла,
 а заразом і віз обридлий
 крізь ніч. Чи є душа у бидла?
 Якщо й нема - колись була.
 Та стерлася - під батогами,
 під тягарем чужих доріг.
 Вінчає зірка кожен ріг.
 Погонич ворушить ногами,
 немов намацує поріг,
 що так кортить переступити.
 Малює хрест скажений сніг
 і вчить, як треба було жити -
 не тут, а там, де сивиною
 взялися гони в давнині.
 Погонич відчува спиною,
 що крил немає на спині,
 і знятись в темряву несила -
 остання думка підступа.
 А у волів зростають крила,
 все ближче зоряна крупа.
 І вже вони пливуть високо,
 і Віз* покинутий закляк
 у небі, де червоним оком
 Погонич дивиться на шлях.

                1998р.

*народна назва сузір'я Великої Ведмедиці.




***

 Наступает возраст, когда былое
 отстраняется, отрывая с мясом
 пуговицу пиджака, или борт с полою,
 или половину города, с которой был связан.
 Как ни странно, это не ощущается сразу,
 и ты глядишь в то же зеркало, пребывая в той же квартире.
 Но это уже - дыра. И все, что открывается глазу,
 происходит не здесь, а в том, оторванном, мире.
 Эта инерция зрения спасает от катастрофы.
 В принципе, ты начинаешь с нуля, но не догадываешся об этом:
 тянешь все ту же лямку, струну или нижешь строфы,
 считая себя по-прежнему бездарью, лабухом или поэтом.
 Но однажды ты произносишь "у-а", и это звучит гордо -
 мелочь, понятая по-настоящему, вызывает восторг в ребенке.
 И волчица Истины поворачивает к тебе морду
 и тяжелой лапой разворачивает пеленки.
 
                1998 г., март


Мартовский ручей.   

Вот и март. Стали дни горячей.
В переулке вырос ручей.
Как рыбак городской, к реке
он спускается налегке.

Он бормочет про глубь и рыб,
пробегая меж снежных глыб.
И несет вереница слов
рыбака и его улов.

Речь ручья, как любая речь,
рождена, чтоб журчать и течь.
И не может ее поток
рассказать, где лежит исток.

Эта весть не для бренных уст.
И, омыв напоследок куст,
убегают под лед реки
и строка, и творец строки.

            1999.


          *  *  *
Великий поет одержує дозу
життя на денці великого келиха.
Час вже давно перейти на прозу -
прозу Буття,  - вивчати метеликів,
або теорію груп, або минуле тюрків.
Коротше кажучи, - те, що ширше за мову.
А він все ще зводить міст для придурків  -
блискучу метафору над проваллям рову,
що розділяє творців і повторювачів,
і перейти який нікому не вдасться.
Або пнеться вгору, завзято підкорюючи
висоти, з яких Марго або Настя
виглядає комахою, до якої тягне -
ні, не тіло, бо тілу вже байдуже тяжіння,
а рядок з часів, коли дієслово “трахну”
збуджувало і маківку, і коріння.
Неважко збагнути, що це все, по суті, клямка,
абзац, finis. І проблема лише у тому,
щоб фінал замкнувся в достойну рамку.
І Поет, востаннє переборовши втому,
створює собі Ворога. Це може бути держава,
або блазень в гудзиках, або та ж сама Настя.
А потім  - грім, а по ньому - слава,
і злива з неба, що йде на щастя.
І темний ліс, що оточив галяву,
тремтить вітами, і вітер несе полову,
і легше хлопчиську свою уяву
віддати у прийми чужому слову.

            1999.


***

Я вже пробував жити без спогадів.
Спочатку сподобалось, - легше справи
пішли-поїхали. Володарем роботів
сидиш собі в кухні, сьорбаєш каву
і дивишся, як матка в мурашнику,
як сновигають думки, звільнені від алюзій.
І око померлого однокашника
вже не псує біле личко Музі.

І раптом, як хлопчик з макітрою на макітрі,
спитаєшся басом: "Мамо, де ми?"
Тихо трамвай пливе у повітрі,
хитаються минулого хризантеми
і розливають пахощі  -  такі, як учора.
А отже такі, які будуть завтра.
Людина без спогадів -  людина хвора.
А люди хворіють. Як, втім, і автор.

.                1999.


Дніпровський поставець.

                І.

Цей острів дніпровський, на берег схожий,
берегом бути хоче. Я відчув це одразу, торкнувшись ранком
до нього носом човна. -  Так  сходів на ганку
самотньої хати торкається перехожий
миском свого чобота - “А чи живуть тут люди?” -
Ач, таки живуть, бо хитнулась фіранка,
а за нею школярик,  -  малює місто, що буде
на цім місці колись, і назвуть його  Кіндрат`ополь,
бо діда, що хату поставив, звали Кіндратом.
А з хати дідової зроблять  некрополь
на втіху історикам і місцевим аристократам.

Що ж, в світі людей все це можливо.
А як бути острову, що не знає літер,
і не може скласти листа з проханням тужливим
зробити його берегом? Листа б вже відніс вітер
туди, куди треба. І ріка, помінявши  русло,
приєднала б острів до горбів цих чарівних
з хатами і церквою. І життя б тут загусло,
і оцей горбочок, вже як рівний між рівних,
ніс би не тільки рибалок, а й їхніх донь і онучок,
а, часом, і автомобіля, що виїхав би на кручу,
і з нього б вийшла людина, в усім світі відома,
і  сказала б неголосно: “Нарешті,  я вдома”.   
               
                ІІ.

Ніхто, здається, тут ще не орав.
Гнізд вороння нема на осокорі.
І пропливає мовчки пароплав
вздовж диких придніпровських територій.
Мій син, не дуже здатний до словес,
сказав колись:  -  Яка тут, батя, тиша!
А я цигарку з назвою “Експрес”
дістав, і затягнувся, і облишив
без відповіді ті  його слова,
але запам’ятав їх, бо самому
ця мить, така незаймано нова,
була не так відкрита, як малому.
Ця мить нова, легка дніпровська мить...
Де вже вона? А серце все щемить.   

                ІІІ.

У кожного є місце на Землі,
де можна вільно спілкуватись з часом,
де долі друзів, наче кораблі,
пливуть собі, хрипким нечутним басом
зітхаючи. Працюють двигуни,
і бігають механіки проворні,
невидимі. І поршнів джигуни
тримають тиск у глибині моторній.
Ця темна і прозора глибина  -
співзвучних душ нестрашна таїна.
   
                2000.


Варіації на тему “Цезар”.
 (За романом Т.Уайлдера “Мартовские иды”)

В житті людини не вбачаю ніякого змісту
хоча б тому, що Всесвіту воно байдуже.
Я звоював Галлію, але не зупинив конкісту.
Нині воюю германців і пишу листа тобі, друже.
Мої легіони шаленіють, коли чують про перемир’я.
Були б у них зябри,  -  я б відрядив їх на Атлантиду.
Зараз ми лаштуємо табори на межі нагір’я,
очікуючи удару з долини. А я відчуваю огиду
до себе, згадуючи, як нікчемно вагався
перед тим, як прийти тобі на допомогу,
коли галли кричали тобі “здавайся”, а ти не здався
і втратив чверть тіла. А я втратив змогу
відчути той самий зміст свого існування.
Пам’ятаєш, того разу я писав тобі, що кохання
до жінки, з якою так несподівано одружився,
переносить мене в дитинство, і я забуваю про себе,
вражений її тілом  і посмішкою. Знай, я помилився.
Жінка ще холодніша, ніж Всесвіт. Їй навіть не треба
мого тіла, коли воно десь на півночі мерзне в наметі,
тоді як Всесвіт і тут зирить на нього зірками.
Я писав їй кожного дня, а вона знайшла собі у поеті
товмача, що товмачив їй все, що було між  рядками
моїх опусів. Нині я листуюся з нею
виключно віршами, в яких детально описую ночі,
проведені з полонянками, і її Орфея
прошу оцінити поетику, але він не хоче
правити рими дилетанту, що править Римом.
Гадаю, хіть до жінок вже не псує його творчу сталість.
Я пишаюся цим вчинком. Переможені не стають злими,
коли ти їхню силу і слабощі відчув через жалість
до них і до себе. І Всесвіт гігантським монстром
трохи посунувся. А, може, мені так здається.
Я пишу листа тобі, друже. Намагаюся жити просто.
Все минає, як ніч оця. І ніщо не минеться.
Вже світає. Кахикає вартовий на вежі.
Пам’ятаєш, як прозорим осіннім ранком, йдучи до школи,
ми побачили на стежині свіжі сліди ведмежі?
Так, все було, мій друже, і не було ніколи.
               
                2000.


Кусок монолога.

...нет, все же мы запалим костерок.
Ты прав, конечно,  -  грязь и сыровато
на берегу. Но ты приехал в марте,  -
позволь явиться в марте и костру.
 Реку ти, друже,* доброму огню
не помешает сырость  -  больше дыма,
а значит, доказательства огня.
Ты соберись, чтоб мы не возвращались,
на станцию отправимся оттуда.
Возьми вот этот ватник и штаны,
а всю твою парадную одёжку
мы аккуратно поместим в чехол,
в котором ты доставил мне гитару.
Начнет смеркаться, мы зальем огонь,
и  -  вдоль реки, до Чертова моста.
Там ты переоденешься и дальше
пойдешь один. А я пойду домой.
Мы этим измененьем ритуала
почтим весну. Похоже, что она,
едва начавшись, жаждет подтверждений -
примет необратимой новизны.
А в мелочах они всегда виднее.
...В купе летящем, отходя ко сну,
ты вспомни две строки. Их новизну
оценишь сам, а я, увы, не смею:
"Не ход светил приносит в мир весну,
 а наше ожиданье встречи с нею."

                1994-2001.

* - говорю тебе, друг мой



          Палац.

Нагадує про давній блиск палацу
тепер лиш парку темрява глуха,
та ще ландшафт, що вдало вибрав пращур.
Ландшафт і парк, точніше - сто дерев,
що вижили, і поміж ними - парость.
Нема палацу. Але місце є.
Він тут стояв, дивився на дорогу,
на міст, що влучно вивели  майстри
між берегом і берегом. Так слово
єднає наших прагнень береги
і береже від марнотратства сили.
Втім, все отут, по суті, є слова
простого тексту, що вкладавсь віками
в ці звилини і зморшки земляні.
І що б пекельне сонце, дощ і вітер
не витворяли з абрисами літер, -
їх зміст мужича пам’ять збереже.
І знов вночі палац розкриє вікна,
яскраво-злі, бо тут ночує день,
і гримне в електронні клавікорди,
що геній знов з’явився і не спить.
               
                2001.



Нехитрі вірші про свято. 
Ю.Дуднику, В.Прилипку.


Свиню забито. Друг сумує,
прозору акварель малює,
присвячену собі й мені:
заснула льоха на спині,
ходулі витягла у небо -
стрункі і довгі, - вже не треба
їм підпирати плоть тяжку.
Аж раптом, ніби кіт в мішку,
в  душі щось дивне ворухнулось, -               
немов дитнство повернулось,
і в мандри друга потягло.
Ось він виходить за село,
чи на Дніпро, - лицем до сходу,
до шляху-витоку народу,
і звідти думку шле мені.
Венера блимає. Вогні
по хутірцях крокують степом...
Як не потрапити в халепу -
у пастку суму нам обом?
Я знаю, як  -  надяг шолом,
вже рву педаль мотоциклета.
Я вже не я,  - я вже ракета:
зимовий шлях, іскристий жах
луною котиться в полях.
Нема кінця його вінцям, -
біжить, розказує зайцям
про те, як друг свиню забив,
про те, як жив, робив, любив.
Про те, як чиняться ковбаси,
про те, як  тішать вихиляси
куми-сусідки нас обох.
Пірнаймо ж по горілку в льох!
Це не горілка. Це - свобода.
Ніхто не гість і не господар.
Святкова ніч, і мирить степ
слід Сонця - зоряний вертеп.

                2001.


Добрий нажиток з суму.

В полоні дум сумних про смерть і злидні
не розживешся (ось так відкриття!)
нічим, окрім знання, -  що люди бідні:
хто на маєтність, хто на майбуття.
Втім, це наж`иток теж, бо треба знати,
чого ти прагнеш  - бути або мати.
               
                2002.


Осокоряному поплавцеві.
  Присвячується мойому синові Миколі.

Глиняна круча, не дуже висока,
тиха протока, не дуже глибока.
Вудлища пружний застиглий кінець,
прірва чекання і мій поплавець.

Він, як хлопчисько, - стирчить і прямує,
прояви руху радо рахує -
тут, на поверхні, і там, в глибині, -
хвиль коливання і зморшки на дні,

Я  ж  - це ніхто:  розчинився у глині,
вріс в осокора тремтяче коріння,  -
знаю, і він задивився згори
на дитинча зі своєї кори.

Наше життя - це ловитва хлоп’яча,
простору й руху вічна нестача,
тож і пливуть і зникають в ріці
діти дітей, -  поплавців поплавці.

                2002-2003.



Кожний крок чоловічий  -  то вже розлука.
Згадую свої мандрівки ніжним мереживом лугу,
що тягнеться до Дніпра вздовж Росі разом з нею:
патички нечуйвітра уквітчані, темні виверти глею,
мурашині міста, шматки човнів, пароплавів.
Просто горбки, на яких так легко віддатися славі
Божій або своїй,  -  якщо є що згадати.
Сядеш,  -  згадаєш. Але тобі не треба сідати,
треба йти, тавруючи землю козацьку
грифом кенійського черевика, придбаного зненацька,
у подільському місті, де тинявся по ринку,
загубивши жінку і шукаючи собі жінку,
помінявши не рух, а човен зотлілий - роботу,
чим порадував і себе, і веселу, мудру голоту,
об'єднану бог-зна чим, розкидану білим світом.
Колись-таки побачимось! А поки що свіжий вітер
єднає тих, хто прямує, рвучи повтори,
яром-долиною, обминаючи житні гори,
даруючи робам женців, що вже вицвіли від чекання,
чорно-червону стрічку розуму і кохання.
      
                24.01.2003.

На лобі Комарова*.

Морозна ніч. І зоряні дива
горять-палають в нетрях мегамильних.
Дивись-дивись, небачені дива  -
то вигадки сліпих і божевільних.

Ти вийшов з хати. Мить, як гострий ніж,
відтяла сум і думку нездорову.
Ти  -  диво сам, коли отак стоїш,
беззахисний, на лобі Комарова.
            
                21.02.03.

*Комарів – село Тиврівського району Вінницької області, в якому я прожив кілька щасливих років.


Порятунок від падіння.

В спеку, містом, де не відбувається нічого,
я йшов, знесилений непереможністю справ.
І раптом переді мною перо горлиці на дорогу
впало, щоб я на ту дорогу не впав.
               
.                серпень, 2003.


Після дощика в четвер.
Пам’яті  Володі Прилипка.

Після дощика в четвер
йду веселим чистим лугом
сам до себе в гості з другом, -
він живий, він не помер.

Квітень травень народив,
поховавши бараболю.
Ще багато різних див
ми побачимо з тобою.

Час  -  назустріч, ми  - вперед.
Стик епох перетинає
млин, каплиця, ожеред,
Млин, Каплиця, Ожеред, -
ніби потяг пробігає.

               22. 09. 04.


Одного вечора
(текст пісні, що складається з одного куплета)


Одного вечора, так схожого на інші вечори,
відчуєш ти, що це не вечір;
що сонце, сховане за черепом гори,
горить і там, горить і там,
горить і там, - таке ж розпечене.
   
 .                жовтень, 2005.



.     Зелена ліщина.

Пам'ятаю, якось ранком, років двісті тому,
може й менше, але це не так важливо, сину,
прибігає мій товариш і волає : "Ану,
піднімайся, і рушаймо по зелену ліщину."

Я спочатку не второпав, але вмився, поїв,
дуже швидко, бо товариш нетерплячий чекає,
вже як вийшли за ворота, він мені розповів,
що ліщина за вокзалом, а де точно - не знає.

Треба йти до лісосмуги повз великі склади,
перелізти огорожу, що навкруг танкодрому,
там побачимо сторожку, і почнуться сади,
а за ними - та ліщина у гаї старому.

Вона класна - дуже довга, і рівнесенька, як
той бамбук, що на базарі продають нам грузини,
але краща. Бо крім того, що вона на дурняк,
більше зловиш, кажуть люди, якщо вудка з ліщини.


Йшли ми довго і недовго, бо цікаво було,
покаталися на танку, на дрезині, на возі,
познайомились з поетом, що мав дивне житло -
жив у бочці з-під горілки, в степу при дорозі.

Він читав нам гарні вірші, але всі не свої,
бо свої читати, каже, - то не дуже етично.
А завершив так: "Колеги, як сказав Навої,
кожна бочка порожніє, а ліщина  - то вічне!"

Тож і рушили ми далі, крізь велике буття,
друг мій вже не зовсім поряд, бо пливе на хмарі,
але інших до походу приєднало життя:
той малює, той віршує, той гра на гітарі.

Так і досі я блукаю у тім райськім саду,
загубив початок шляху, геть забув причину,
та, буває, аж зрадію, як відчую, що йду
красним лугом разом з другом по зелену ліщину.

.                2004 - листопад 2006.


Флотська ностальгія.
                Володі Янкову і Василю з села Хрещатик.

Тому, хто служив хоча б два-три роки на флоті,
бачив, як в чуприні Нептуна губляться гребінці-кораблі,
нелегко, дуже нелегко -  важко! -  потім
служити комусь у місті або обістю в селі.
Дивишся на пихату хату з бляшаним півнем
або на ніс начальника з червоним прищем
і згадуєш плюскіт хвиль і "братішек" наївних,
ринди спів, переборок задраєних щем.
А головне -  те, як ти і твоя робота,
скажімо, пеленгатора нервове "бі-бі",
були конче потрібні великому тілу флота,
і флот, так само, -  конче  - був потрібний тобі.
А тут відчуття руху і плеч таке кволе,
мило думок милить тільки те, що моє.
...Ніколи не вийду на палубу...
                І це кляте "ніколи"
гострою кісткою поперек горла життя стає.

                19.02.2007.


  Музика ходи

  Моїй дружині Олені на день народження.

У березні, опівдні,  moderato
я рухався вздовж теплої -  весна! -
асфальтової вісі Комарова.
Тебе не дуже згадував, але
йшов так, що ти побачила б - зраділа:
як непомітно-хороше він йде!
О, ось бабуся, що колись казала:
"ви йдете точно так, як той воєнний!"
Я відломив їй половину "Чайки" -
так необачно звався шоколад.
Я поділив гостинець справедливо:
крім вас, мабуть, ніхто у Комарові,
не знається у музиці ходи,
хоч виконавців-музикантів вдосталь.
І те, що серед них я не останній,
приємно, звісно, чути від знавців.

             12.03.2007.


 Солдафонська молитва.

Цей номер на березі Росі в травні сімдесят п'ятого
втнув прапорщик ВПС з прізвищем життєлюба - Чубаров.
Він літав у хвості птерозавра  - Ту-дев'яносто п'ятого,
яким можна було налякати хіба що Китай з Пакістаном на пару.
Бідолага, бувало, майже добу бовтався, втиснений у жахливу комірку:
над макітрою - РЛС, поміж ніг - спарована скорострілка,
тож мистецтвом з допомогою мату загнати весь світ у жіночу дірку
володів краще, ніж будь-яка модерна письменницька спілка.
Втім, крім мату, його клаустрознавство вилилося в те, що більше радує Бога:
він закохався у простір ріки, де взимку і влітку
над макітрою - небо, під ногами - лід чи човна волога підлога,
а ще нижче - космос кленича, рибця, гарячоокої плітки.

Але ж вже час розповісти, що сталося в тому далекому травні.
Це була моя прощавальна рибалка. Захоплений черговим своїм ренесансом,
я покидав Білу Церкву. І був ранок. І ми з Чубаровим, ніби вітязі давні,
стояли край кручі, на бруствері окопу Івана чи Ганса.

А внизу бігла Рось, а за нею -  той берег, несамовито великий,
як та половина світу, що завжди попереду, і ніколи -  позаду.
І уверх котилося сонце - радісне, постпасхального лику.
І тут Чубаров, з довгою вудкою, стоячи на порозі райського саду
вигукнув те, що хитнуло весь світ, всю небесно-травневу волю,
прописав серед хмарок живою фарбою слів, що ніколи не всохне,
ось таку солдафонську молитву, стулок дяки і жалю, щастя і болю:
Мать-перемать, как мне жалко тех, кто сегодня сдохнет!
Мать-перемать, как мне жалко тех, кто сегодня сдохнет!

                2011, квітень.

Буксир "Механізатор"

Буксир "Механізатор" знав
всі звилини Дніпра,
яким до згину торував
шлях праці і добра.
І правив втіхою сердець
старим і молодим
його хлопчачий прапорець,
ще й кучерявий дим.
Ви тільки уявіть собі,
що стоїте сумні
десь у Черкасах, на горбі,
і раптом вдалині
ви помічаєте буксир,
що валку впертих барж
виводить, якось набакир
сам похилився аж,
бо обминає  мілину
ще й течію дола.
І ваша думка двигуну
на поміч попливла.
І темний нещодавній сум
в чужих трудах зника,
слабкішає зустрічний струм,
світлішає ріка,
і вже вам сили надає,
нехитре відкриття,
що, власне, труднощі і є
ознакою життя.

       23.02. 2013.

Два пасхальных вирша.

Все те, кто орали «Распни!», боялись весны.
Их, слабых, пугал, как всегда, приход новизны.
И, глядя на толпы лишенных любви и ума,
не гневалась жизнь, - ведь она виновата сама.
Так было всегда, и, наверное, будет всегда:
когда над тобой, Вифлеем, засверкает звезда
как знак, что пора обратиться отжившему в прах,
в народе твоем возгорятся и радость, и страх.
И будет народ разделен до пасхальной поры,
когда на пороге весеннем сойдутся миры
стремящихся к свету из тьмы и живущих во тьме,
и станет светлей даже в самой убогой тюрьме.

20.04.2014

В старых Черкассах, в Эдеме родного двора
выпью пасхальную чарку под запах Днепра,
вспомню друзей вечно юных, и станет сильней
сцепка живая грядущих и прожитых дней.
 
      20.04.2014

З Ітаки до Ітаки.

Вологим довгим шляхом йду край лісу
з товаришем. Цей шлях обом знайомий.
Ліворуч ліс. Праворуч - мочари.
Йдемо не поряд - так, що поміж нами
принаймні трьом є місце ходакам,
з тих, з ким цей шлях не раз долали разом.
Колись. На жаль, не вернеш це колись.
Втім, відстань балачкам не заважає,
і навіть те, що пробурмоче хтось
собі під ніс, почує інший добре.
Сприяє цьому не лише наш слух
і звичка до взаєморозуміння,
а й те, що ця місцевість нам завжди,
коли немає вітру чи дощу,
нагадує прабатьківщину тиші, -
адже й вона народжується десь.
Отож йдемо, балакаємо чутно,
хоч і не гучно, в лоні тиші тиш.
Щось на зразок ядра у протоплазмі
розмова наша в морі німоти –
дбайливої, байдужої – хто знає?
Пливе шуліка. Обережно чапля
встромляє ногу в дзеркало води.
Цікаво, чи не заздрить нам природа?
Мабуть, що заздрить. Всотує думки,
не помічаючи їх в плині слів і пауз.
Здається їй, що з’єднує слова
не хід думок, не наше спілкування,
а щось химерне, що єднає світ.
«Що ж, може, так і є», - кажу я вголос
і чую в відповідь: «Ти що, старий, заснув?».
«Мабуть, заснув. На мить. Давай продовжуй.»
І знов розмова наша повела
мене й його своїм таємним шляхом,
який тече над нами, як ріка,
завжди спроможна зустріч з невідомим
нам влаштувати, поки інший шлях -
оцей, знайомий, битий-перебитий,
як і в дитинстві, буде головним -
тим, що веде з Ітаки до Ітаки.

31.10.2015.

Пасхальна мить.

Ледь помітна хмарка
перетне блакить,
і безсмертя шпарка
промайне, як мить,
оновивши світу
хід думок і дій.
І не відрізнити
спогади від мрій.

01.05.2016

  *    *    *

Гострий кут означає спорідненість рухів,
те, що стане досяжніше спільна мета
двох річок, хлопчаків, двох дідів - добрих духів,
звиклих бути завжди на вершині кута.
Змалку в пам’ять мою гострі коси дніпровські,
ніби стріли, ввійшли – вказівні, золоті.
Друзі – Дудник Юрко і Борис Задерновський -
ніби й зараз стоять на піщанім куті.
З кожним з них я стикався у русі плечима,
коли треба було подивитись в життя
не двома – чотирма молодими очима,
щоб відчути свій шлях і своє майбуття.
Їх вже поряд нема, але радість хлоп’яча
виникає, коли пливучи у човні
я нову мілину гострокутну побачу
і двох хлопців на ній, невідомих мені.

15.06.2018


Гребцы и лоцманы.

Гребец (из тех, что рождены гребцами)
не верит, что корабль его плывет.
А то, что девки, выпивка и цены
меняются в портовом кабаке
он склонен объяснять не продвиженьем
посудины своей вдоль берегов,
а тем, что в мире постоянства нет.
Нигде ни в чем – на суше и на море:
то штиль, то шторм, то холод, то жара,
из ниоткуда явятся на время
и, покуражившись, уходят в никуда,
сменив бельвю в порту приписки вечной
с придатком в виде гавани обширной,
в которой все на свете одиссеи
находят и начало, и конец.

Все правильно. С гребцом не станет спорить,
слепить его прожектором прогресса,
искоренять наивный фатализм
тот, кто считает пройденные мили
и невозвратный путь за горизонт
прокладывает, всматриваясь в дали.
Он, лоцман, знает, что корабль плывет,
движимый не его стремленьем к цели,
а общностью неверия в движенье
к себе гребущих неустанно масс...

04.08.2018

.       *    *    *

Риб’ячі плямці (хайку).

Риб’ячі плямці
річковому дзеркалу
шкоди не чинять.

Це хайку щойно втяв з метою і собі долучитися до славетного і таємного ордену мовотворців, до якого останнім часом завзято пнеться силенна-сила реформаторів українського правопису.
Ось як склався мій підступний намір - спробувати з допомогою тексту вживити у рідну мову нещодавно вигаданий неологізм "плямець".
Три дні тому вирушив по рибу, не маючи жодного сумніву в успіху: серпень - традиційна пора жору, погода чудова, місце, де мав ловити, - надійне, випробуване протягом - ого-го! - сорока років.
Але коли спустився до Бугу, одразу згадав меланхолійно-філософську народну пісню - "я просив в неї меду, а вона ж мені дулю...", бо вода від клятих злив була брунатно-брудна, як в дорожній калабані. Закидати вудку в таку може тільки бовдур.
Але все ж таки закинув і десь з годину посидів на березі.
Втішався спочатку тим, що поплавець, хоч і нерухомий, але ж який помітний! Красень, та й годі, - ач як горить-палає на тлі каламутної поверхні води (на якому, звісно, жодного сплеску).
І тут мені, очевидно, від бажання ще чимось заповнити марнотратство часу, прийшло в голову, що рідна мова вочевидь недостатньо вшанувала таке гарне, радісне для рибалки явище як сліди, що залишає на воді гуляюча риба, мала й велика. Сплески, виплески, вихлюпи, виверти (останнє - хороше, але підходить тільки для сомів-щук-лящів- коропів) - цього замало. Тож з півгодини згадував, міркував, і нарешті вигадав неологізм- "плямці".
З цим трофеєм і рушив додому. Але поставив собі завдання - обов'язково скласти хоча б одного, а краще кілька поетичних шедеврів, де б це нове слово заграло в усій красі і навіки запам'яталося вдячному українському народові. Так що, народе, ось тобі перший шедевр - хайку з плямцем. Звиняй, якщо не догодив, але краще не спіши з висновками.

28.08.2018



Очима товариша.
(до дня народження Володимира Прилипка)

Щось ніби блиснуло у тиші вересневій
там, за ставком, коли я ніс з городу
мішок кислиць для ненажер-кролів.
Я навіть зупинився, пам’ятаю,
сів на мішок, цигарку запалив,
шукаючи в знаннях чогось такого -
світлішого за сонце в ясний день.
І не знайшов. Але ж я точно бачив,
як ці олійні фарби далини
осінньої перетворились раптом
в напівпрозору акварель весни
могутнім дивним спалахом миттєвим.

Що це було? Невже ота таріль
з прибульцями, нарешті, промайнула
і над Гадомцями? Узгоджується ця
гіпотеза з тим очевидним фактом,
що в часі цей феномен був недовгим, -
тривав лише секунду або й пів.
Я це трактую так: космічний розум
вмить наші гадомецькі палестини
осяг, просканувавши вглиб і вшир,
і, не знайшовши жодної зачіпки,
ввімкнув форсаж і знов собі понісся,
гіперконтінуумним простором кудись.
І дійсно, що прибульцям тут вивчати:
мене з мішком кислиць та ще з думками,
наближеними змістом до кислиць?

На цьому міркування припинились.
Мішок, піднявшись, до кролів поплив.
А ввечері, коли усі поснули,
на аркуші паперу у клітинку
з’явилися римовані рядки
про те, що треба небагато світу
прибульцям, щоб любити білий світ.

16.11 - 25.11.2018


Птахи і монументи.

Допер нарешті, чом такі серйозні,
а то й похмурі пам’ятники всім
вождям і, взагалі, великим людям.

Це все іде від клятих голубів,
цих носіїв небесного знамення,
яке вони на маківки кладуть  -
увінчані, простоволосі, лисі –
і бронзових голів, і кам’яних.
Знамення те патьоками блідими
сповзає бідолашним на чоло,
ланіти, позбавляючи обличчя
можливості виказувати радість, -
мовляв, я задоволений життям.

І дійсно. Уяви, що ти кумир,
на площі височиш чи при дорозі,
спаплюжений нахабними птахами, -
чи буде личить посмішка тобі?
Конєшно, ні, нема чого й питати.

Але якщо насупишся, як сич,
зімкнеш вуста, поперек лоба пустиш
глибоку зморшку, а то й, може, дві,
ніхто з тебе не буде кепкувати,
навіть тоді, коли ти весь в лайні.
Це, навпаки, лише підкреслить велич
й непереможність задумів твоїх.
Народ подумає: «Ось наш великий батько.
Як він страждає від нерозуміння
глибоких дум, від наклепів облудних,
і все ж таки попри усі незгоди
веде нас, ницих, в світле майбуття!»

07.12.2018



***

Жити в натовпі - це все одно, що жити серед напівмерців,
про яких тобі відомо лиш те, що вони не померли.
Краще жити серед думок, машин, дерев, горобців
і десятка друзів, чи сотні, якщо тобі так вже поперло.
Взагалі, якщо у людини в голові занадто багато людей,
це означає, що вона живе, як вівця в бекаючій отарі,
і не бачить різноманіття світу, в якому носіями ідей
є не монстри хмар, а пунктирні рухи краплинок у хмарі.
Тож і справжня історія – це не імператори, гладіатори, Рим,
перший, другий, третій, не пульсуючі людські купи,
а череда хлопчаків-ньютонів, на порозі між новим і старим
думаючих про те, що усім натовпам було, є і буде до дупи.

19.12.2018


***

В сюжетах текстів історичних,
в розкопах археологічних,
не знаючи законів вічних,
дарма відшукуємо ми
шлях у минуле крізь віки,
як той п’яничка, що до дому
вночі мандрує від корчми
і тину дякує хиткому,
хапаючись за патики.

26.03.2019


***

Коли вставля сірома листопад
голодним вівцям вовче в їх породу,
йди до ріки, позбавленої вад,
і подивись на щиру сіру воду,
яка тече так само, як текла
в часи погоди - доброї і злої,
керуючись не примхами тепла,
а сталістю тектоніки земної.

17.11.2019.


***

Вдыхая смог - выдыхая слог,
шагая вгору по склону лет,
легко быть богом, поскольку бог
прекрасно знает, что бога нет.

11.04.2020

***
Мур і кульбаба паруються рідко,
хоч ця сполука - камінь і квітка –
мабуть, одна з найміцніших сполук
в світі, що повен борні і розлук.

11.04. 2020


***
Я люблю свою країну,
вона мені мила,
та не хочу, щоб країна
мене теж любила.
Бо у ній, як всюди в світі,
більшість люду темна,
і від неї розуміння
чекати даремно.
А любов без розуміння
тішить лиш повію,
блазня, чи того, хто дурню
богом бути мріє.

12.04.2020


***
Шукай свою землю, але не в світах невідомих.
Там треба шукати знання, а земля твоя вдома, -
там, де ти побачив, відчув, ще дитиною, вперше
все те, чим природа життя наше крихітне держе.
Тому й Україну з народженим в ній нерозривно
єдна пуповина не хати, не мови, не гривни,
а часточки тверді з єдиною в світі травою,
прим’ятою вперше тобою і тільки тобою.

30.04.2020


Дідам-опорам.

Безжальним часом страчені,
лиш згадкою позначені
млин, гребля і комора.
Але діди-опори
стирчать з води, як ко`рені, -
море`ні, та не змо`рені,
готові ще стояти
і білий світ тримати.

01.05.2020.

Вірш навіяно наведеною світлиною Олександра Фролова (м. Київ) (http://stihi.ru/2020/06/10/2557), святом трудоголиків і симпатією до тих, кого вік гартує.

***
Горби, дереза,
весельце в руці,
дніпровська сльоза
тече по щоці
у діда в човні,
і світять крізь час
юнацькі вогні
козацьких Черкас.

02.07.21