Волею серця

                 ДО 100-ЛІТНЬОГО ЮВІЛЕЮ ПАМЯТІ
                                     Спогади і допис

    Поетика, це  —   простір,  в якому  є  сущими: і Музика
Слова і Духовна  Мелодійність, і Ритмика  Життя. Це світ
де, у  свій   час, кожна людина перебуває  в діевості  буття.
І не просто для відбування відведеного їй часу в Сутності
земного життя.В кожної людини: своя доля, свій світ, сває 
світобачення.       
   Я  пригадую  період свого перебування в літературному
об'єднанні, назва  якого   —  “Лі-То”,  міста Краматоровка.
Це, були роки  —  початку “шестидесятих”. Я  прйшов до
редакції “Краматорская Правда”, розташування  якої, тоді
знаходилось  в “Старій“ частині  міста, на  в. “Елеваторна”.
(колишня — (в. “К. Маркса”),  де  і  відбулось моє знайом
ство з Миколою Олександровичем Рибалко. Згодом, редак
ція Крамправди, була переміщена в Соц-місто, на вулицю
Академічна, яка знаходиться навпроти кінотеатру “Родіна”.
   В окремому прміщенні редакції “КМ”, десятиліттями ви
будовувалось моє  становлення  майстерності писменства,
під наглядом і опікою Миколи Олександровича, який був і
залишається для мене, людиною Високого Духовного Лету:
чуйною, доброзичливою, людиною честі і справедливості.
   В цьому дописі я відзначу деякі мало відомі моменти йо
го життя. Спочатку, про проведення ним літературного за
ходу в “Лі-То”. За-звичай, Микола Олександрович анонсу
вав, хвилину-дві, на короткометражний, щойно почутий по
телефону, від донецьких колег анекдот,  справлявся в кіль
кості  присутніх прибулого контінгенту і розпочинав діло
ву роботу по суті.   
  Його  коронна захопливість  вчинком "завсідька" літ-засі
дань, по прозвіщу Хоронько, який мешкав в селі Мала Ка
мишеваха, Краматорського району. В негоду, в осінню про
низпиву холоднечу, по  бездоріжжю, Хоронько приїхав на
коні, якого таємно “позичив” у свого колгопу (!).
    Проведення засідань “Лі-То”(двічі на місяць), відбувало
ся по  четвергам. Я завчасно, до  означеного заходу, прибу
вав  в  редакцію  так, як  графік  руху  автобуса, з моїм, не
співпадав. Якось, сталася така ситуація. По прибутті мене
до  редакції,  приміщення  проведення  літ-занять, було за
чинене і я, щоб  не  світитися  на очах відвідувачів і персо
налу   редакції,  зачаївся  біля  робочого  кабінету  Миколи
Рибалки, в закутку прилеглої стіни.
  За  декілька  хвилин, з  кабінету  редактора  газети  “КП”,
Тімачкова, на   повний  зріст,  викотилася  фігура  Миколи
Олександровича.  Він  зробив  кілька  кроків  по коридору,
зупинився,  прислухався і запитав:  —  Хто?.. Толік, це ти?
  Це  ж, треба!.. За  десять кроків  від  мене, він почув моє
дихання  і  по  ньому  вияснив  саме кому  воно  належить.
   Не  знаю... Не  маю  уяви  собі: чому,  саме  мене він, по
закінченні зібрань  просив,  на  короткий  час, залишитись,
щоб прозондувати, з мого  погляду, щойно ним напрацова
ний твір. Завдання  для мене  було: (під  його диктовку) за
писати текст  і  визначити: що  в ньому, (?) щось не — так.
і виправити недоречність.
   Завдання  я  виконував  легко.  Знаходив  потрібне  слово,
чи  просто  переміщував  слова   в  тексті  і  він задоволено
говорив:    — “Отак і напиши”.
   Десяток  літ,  я  працював  газозварником  в  СКМЗ і кож
ної   весни,  з   наказу  заводського   керівництва,  постійно
відбував  у  відрядження  в  Славяногірськ, до  піонерсько
го  лагеря,  для  необхідних  відновлюваних  робіт на його
території де  я,  в  період  березового   сокогону, збирав сік
для  всієї  рем- бригади,  а  також,  для  себе,  на  домашнє
 консервування  по  поверненні  на вихідний  перепочінок.
    Випадково     дізнавшись,  що    Микола   Олександрович
тяжко   захворів,  я  налаштувався, зібрав  два   скляних  ба
лона березового соеу і привіз  йому  додому. І  так, з  року
в рік... за що він був дуже і дуже мені вдячний.
    Нехай буде Земля  Йому  Пухом  і  в Вічностті —  Небес
на  Благодаті
 *         *         *.
   14. 02. 2022