Зажуренне життя

Чому блакить несяє сяйвом.
Чому зажуреність в очах.
Чому, чому все ж не питаєш,
Чому в очах засмучено лежить сльоза.
Вона була усміхнено весела,
Рум’яна, ніжна та легка.
Гарячі поцілунки відпускала.
Неначе ти, занапастив її життя.
Немовби птах зложила крила,
Та тьма забрала все натщет.
Бо ціль її давно пропала,
Та дивний лік заліг в пітьмі.
Чому блакить не сяє сяйвом.
Чому в очах сльоза бриньчить.
Чому вона не відчуває щастя.
Бо гіркота в душі лежить.
Вона лебідка  вірна, щира.
Та мрак пронзає груди вщет.
Вона бажає тільки мира.
Та щастя всім  на все життя.
Все ж одинока, нещаслива.
Свої скриває почуття.
Ночами плаче та небога.
Не відпускає щирі відчуття.
Бо марить, жде щасливого буття.
Невже, застигне тінню мрака.
Невже ту біль та злість зміша.
Та може сяйво все ж поверне.
Печаль відійде від життя.
Підніме крила майбуття.
І знов душа все ж заспіває.
Гидка отрута  сгине від життя.
Вона чарівну пісню знає.
Я птаха веселюсь та граю.
В моїх очах скорботи вже нема.
Злечу я в небо, в ті простори.
Додому щастя заверну.
Та капають сльозинки на землю.
Кохання щирого нема.