Смерека

Хололи вершини далекі
І сонце в тумані конало
Край неба тоненька Смерека
Сльозами коріння вмивала

Зелена, і повністю певна
Шо світ так не має бути
«Мій стовбур занадто душевний
Для злої земельної скрути»

Дуби і берези ошатні
Комічно крутили гілками:
«Чи ми врозуміти се здатні?
Ту мару з живими голками»

Прекрасна, та ж лихо, дивацька…
Окремо від інших гіллястих -
від горя тьмяніє зненацька
Мутація древніх династій…

Дерева у сутності куці
На скромні людські почування.
Вони не страждають в розлуці
І рідко впадають в вагання

То ж чом норовиста ялина
Ледь-ледь не зірветься з коріння?
- Її обіймала ЛЮДИНА…
Незвичне, чуттєве створіння…

Шось тепле, м’яке та приємне
І пахне солодким дурманом.
Смерека хилилась натхненно,
тулилась до дівчини станом

«Нехай сяя мить - моя вічність»
Бажала, шаліла Ялина.
Та ж доля… дерева сторічні -
майбутні бездумні вуглини.

Від того далекого часу
Смерека тьмяніє в митарствах.
Жива, закайдована ряса
Всередині вільна, як птаство…








Колись, через двісталіття
Ялина прокинеться вітром.
Дубам і березам віття
Відтак залоскоче спритно

І тисячу нових звершень
І сотню непевних кроків
Робитиме наче вперше
Шукаючи втрачений спокій.