Хуже некуда

Світ розколовся на дві половини
Для мене, пересічного, в житті.
Спілкуюсь, — відчуваю, — ніби винний
За те, що бачу в нашому бутті.
Сьогодні, не як кілька років тому,
Коли могли  будь-яке  поле вмить
Відстежити  і, як в реченні кому,
Впевнено  розмістити;  нині мчить
Інтернет, що тепер безперешкодний,
Тарілок, як тих бліх у кожусі,
Тож  простір інформованості в жодний
Єдиний  шлях не  закрити  в русі,
Що броунівськім. Порівняти можу
Події, висвітлення, бачення,
І ким,  і як: по клавішах, — і входжу
В інформаційний світ не навмання,
А маючи ще свої вуха й очі,
Думку малюю виважену, щоб
Окреслити свій шлях, хай не пророчий,
Хоч зрозумілий, і без перешкод.
Та ігноруються  й  правдивість  слова,
Й події світу, відомі з часів
І Перемоги в Другій, і та ж мова,
Й чомусь, якщо хтось винний, то,в усім,
Росія, — очевидне плюндрування
Основ, умов свідомо, — братня, та,
З якою ми, слов’яни, — ще від рання
І на віки, співдружність ця свята.
Одружені: полтавський я,  галушка,
Й дружина, росіянка чиста, тож
А синів наших спільних, що ж, — за вушка,
Й куди, і ким, — в Київ, Донецьк, в АТО?
Опам’ятаймось, земляки-вкраїнці,
Ваше недружнє ставлення гнітить
Й дивує до мене й моєї жінки, —
Згадайте досі  ставлення . Як вмить,
На сто вісімдесят, за кілька років,
І вже не браття, не куми, сини,
Зі школи й класу, міста, в кілька кроків, —
На барикадах гумових війни
По різні боки. Тож,  як розумію,
Мій не школярський вік і ви, батьки
Сивоволосі, пишу, звісно, мрію:
Порозуміємося, й залюбки
Присядемо, було як і раніше,
Пісні згадаємо, та під баян,
Щоб все було гаразд, і було ліпше,
Бо гірше нікуди. Успіхів нам.