Иду в полях. Навстречу - ни души...

ІДУ В ПОЛЯХ. НІКОГО І НІДЕ...
Лiна Василівна Костенко [1930]

Іду в полях. Нікого і ніде.
Півнеба захід — золото червоне.
Я йду, і одуд стежкою іде,
моїх полів маленький чичероне.
Де бджоли носять сонячний пилок
і муравель над здобиччю міркує, —
ледь я зміню дистанцію на крок,
він перепурхне й далі чимчикує.
Я чую смутку пальці крижані.
Розрісся цвинтар. Груша постаріла.
Мабуть, людину десь на чужині
отак би жодна пташка не зустріла.
І він іде, і я собі іду.
Йдемо удвох під вечір по стежині.
А він мені дудукає: ду-ду!
А далі яр і діти у ожині.


ИДУ В ПОЛЯХ. НАВСТРЕЧУ — НИ ДУШИ...
Перевод стихотворения Лины Костенко

Иду в полях. Навстречу — ни души.
Закат — в полнеба, золотом червонным.
Иду, и стёжкою удод спешит,
моих полей малютка-чичероне.
Где сбор пыльцы идёт у пчёл-трудяг
и муравей добытое толкает, —
едва сменю дистанцию на шаг,
удод вспорхнёт и дальше зашагает.
Коснулась грусть ладонью ледяной.
Погост разросся. Постарела груша.
Так человека в стороне чужой
не встретит птица, согревая душу.
Удод идёт, и я себе иду.
Под вечер на тропинке гаснут блики.
А он со мной дудукает: ду-ду!
Вдали — овраг и дети в ежевике.

                16 января 2022 года