Юрий Андрухович. Элегия соседских лиц

Пани Гошовская вечно глядела из окна,
похожая в целом на грушку Луи-Филиппа.
Как дождь моросит, как тускло блестит стена -
пани Гошовская происходила из видеоклипа.
Муж её белоусый в кителе отставника
(при Польше был ревизор на железной дороге)
за забором торчал, втыкая глаза старика
в дожде навсегда исчезавшие женские ноги.

Проходили лета, осень шла, ударял мороз,
и деревья под снегом стояли в тумане.
Хоронили Исайю, перенесшего гетто и туберкулёз.
И сухие глаза были у младшей дочки Сусанны.
И венок притарабанила лишь одна
семья Шевцов - с ярким, слишком нарядным узором,
И спровадили старого в землю куда-то за город.
И пани Гошовская глядела на все из окна.

Снова лето пришло, пыль, летели мячи
в огороды, в тюльпаны, расцветшие ало,
Тётка, нервная, будто пламя свечи,
босяков шестерила, что ей все цветы потоптали.
Ей тюльпанная грядка как последняя стала рубашка -
смыслом  жизни, родом высшей экстремы.
Тётя Дуся, вдова, ветеранша, ворожка,
выговаривала не хризантема, а резантирема.

Всё вернитесь  ко мне - образованные и профаны.
Лишь коснусь вас рукой - оживаете вновь:
Манька Чёрная, что ворованный уголь набивала в карманы.
Доктор Дутка, что двадцать разучил языков.
Гробовщик, и печник, медсестра - ненадежные братья и сестры,
арендаторы вечных веранд и пристроек размером с футляр,
занесенные  бдительной службой в  реестры,
оживайте же  для оговоров и свар!

Восковыми фигурками, куклами из пластилина -
все  жильцы схороненных в садах погребов -
в роковое столетье, в его середину,
вы набились под дерево, точно под кров.
Что за дерево это? Гигантский орех,
раздающий себя в октябре до последнего дна,
изобилие сыплющий сверху на всех.
(А пани Гошовская глядела на все из окна).

Собирали орехи в мешки или ведра, горшки или плошки,
эту горечь живую в ладони втирали.
Уезжали, меняли жилье, умирали,
Спорышом обсыпало дорожки.
(Так шершавые губы горячка обсыпет в ночи) .
Города, где мы выросли - как пробитые острым мячи.

С украинского перевёл А. Пустогаров

Елегія сусідських облич

Пані Гошовська дивилася вічно з вікна,

схожа в цілому на грушку Луї-Філіппа,

як сіявся дощ, і як вогко тьмяніла стіна —

пані Гошовська походила з відеокліпа.

Її чоловік біловусий, у літньому френчі
за Польщі служив ревізором на залізниці)

стирчав з-над паркану й очі втикав старечі,

як назавше зникали в дощах сукні-спідниці,

і минали літа, і надходила осінь, і сльоти,

і на ринвах узимку іскріли бурульки сосальні,

і ховали Ісаю, що виніс і ґетто, й сухоти,

і сухі були очі в молодшої доньки Сусанни,

а родина Шевців тарабанила звідкись вінка,

що, занадто барвистий, блищав урочисто,

і старого спровадили в землю за місто

(а пані Гошовська дивилась на все це з вікна).

Потім — знов було літо, пилюка, і сірі м’ячі

залітали в городи і бризки збивали зі скла,

і з’являлася тітка, нервова, як вогник свічі,

і сварила босоту, що знов їй квітник потовкла,

бо тюльпанні грядки, як незмінна остання сорочка,

стали сенсом життя, як найвища екстрема —

тьотя Дуся, вдова, ветеранка й ворожка,

що казала не хризантема, а резантирема.

Повертайтесь до мене усі — неписьменні і вчені,

лиш торкну вас рукою — й ви оживаєте знов:

Чорна Манька, що крала вугілля в бездонні кишені,

Доктор Дутка, що знав дев’ятнадцять мов,

малярі, грубники, гробарі, підозрілі медсестри
квартиранти довічних веранд і тісних прибудов,

аноніми, занесені службами в пильні реєстри, —

оживаєте, знову готові до чвар і обмов.

Як вощані ляльки, як фігурки ламкі з пластиліну —

пожильці привокзальних льохів у таємних садах,

в середину століття, в єдину і слушну хвилину,

ви під дерево щільно набилися, ніби під дах.

Що за дерево?

                Величезний волоський горіх.

Восени він себе роздавав до останнього дна,

розсипаючись нам, як достатку горіховий ріг

(а пані Гошовська дивилась на все це з вікна.)

Ми збирали горіхи у глеки,

                у відра,

                в мішки,

ми живу гіркоту у долоні втирали.

…виїздили, міняли квартири, вмирали.

А життя все одно споришем обсипало стежки.

(Так пошерхлі вуста обсипає гарячка вночі).

Ці прожиті міста — як пробиті ножами м’ячі


Рецензии