Руслан и Людмила

Руслан і Людмила.
(імпровізація)

Для вас, душі моїй цариці,
Красунь, богинь святкових днів,
Різдва Христового річниці
У час святковий золотий
Під благовісту божу силу
Рукою вірною писав;
Прийміть но ж Ви мій труд грайливий!
Не вимагаючи похвал,
Тішиться серце вже, радіє,
Що діва з пафосом душі
Крізь довгі та блискучі вії
Узріє ці мої вірші!
     I
Край лукомор’я дуб зелений,
Ланцюг на дубі золотий,
Вночі і вдень там кіт учений
Крокує наче заводний.
Праворуч йде-пісні заводить,
Ліворуч-казку муркотить.
Там чудеса: там дідько бродить,
Русалка на гілках сидить;
Там на незвіданих стежинках
Сліди небачених страхіть,
На лапках курячих хатинка
Без вікон, без дверей стоїть:
Там ліс і луг в примару сіли;
Там до зорі прихлинуть хвилі
На берег тихий і пустий,
Та тридцять витязів прекрасних
По черзі з вод виходять ясних,
І з ними дядько їх морський;
Там королевич мимоходом,
Мордує грізного царя,
Там на очах всього народу
Через ліси, через моря
Чаклун несе богатиря;
В темниці там царівна тужить,
А бурий вовк їй вірно служить;
Там ступа з Бабою Ягою
Літає, йде  сама собою;
Там цар Кащей над сріблом чахне,
Там Русі дух, там Руссю пахне!
Я там бував, мед, пиво пив;
Край моря бачив дуб зелений,
Під ним сидів, і кіт учений
Мені казки все муркотів.
Одну із них я пам’ятаю
І Вам, читач мій, викладаю…

Руслан и Людмила 2
Николай Чельтер

Діла давно минулих днів,
Що збереглись поодиноко
І не згоріли у вогні,
І бачить їх поета око.

В могутнім натовпі синів,
З братами, в гридниці високій
Владимир-Сонце пирував;
Доньку молодшу видавав
За князя мужнього Руслана
І мед із тяжкого стакана
За їх добробут випивав.
Повільно їли предки наші,
Повільно совались кругом
Совки зі срібла, лійки, чаші
З киплячим пивом і вином.
Вони всім серцем веселились,
Шипіла піна по краям,
Їх важно чашники носили
І низько кланялись гостям.
Здійнявся гомін невід’ємний,
Дзижчить гостей веселий круг;
Раптом лунає глас приємний
І звучних струн веселий звук;
Всі змовкли, слухають Баяна:
Лунає пісня для сердець,
Славить Людмилу і Руслана,
І Лелем звитий їм вінець.

В полоні пристрасті палкої
Руслан не п’є, навіть не їсть,
Все косить оком на покої,
На друга милого глядить,
Зітхає, сердиться, горить,
Наразі серце так тремтить,
Що він рахує кожну мить.
Похмурі, із сумним чолом,
Наче за траурним столом
Троє вояк молодиків
Сидять неначе не з руки;
Безмовні, за пустим совком,
Забули кубки, в горлі ком,
Обводять поглядом все злим
І зводять очі аж додолу,
І бражка  неприємна їм,
Гримаси відчаю і болю;
Не чують віщого Баяна;
Мов хижаків очі горять,
Разом не п’ють і не їдять;
Вони- суперники Руслана;
Серця занурені у смуту,
В душі ж приховують своїй,
Що розлилася до країв,
Страшної розпачі отруту.
Один- Рогдай, взірець загону,
Мечем він розсував кордони
Багатих київських полів;
Другий-Фарлаф, крикун пихатий,
В банкетах красень він пикатий,
Та воїн він не із орлів;
Останній, мов не в своїй шкурі,
Хазарський юний князь Ратмир:
Всі троє зблідлі і похмурі,
Банкет веселий їм пустир.

Ось і кінець. Встають рядами,
Виходять парами, родами,
Очей не зводять з молодят;
Вона неначе посумніла,
Неначе серце щось гнітило,
Він радо ж дивиться: свят-свят.

Упало сонце через втому
І тінь - предтеча цій ночі,
Як вечір світлу ставить кому.
Всім пропонує йти спочить.

Вже пізно ввечері від стоми,
Від медовухи, хмелю, страв,
Бояри розійшлись додому,
Зітхнув з полегшенням Руслан…
І вже він в захваті, в уяві
Голубить, пестить ніжний стан,
Гладить волосся їй русяве,
Та крізь уявний цей туман
Великий князь в благовоління
Дітям дає благословення.

Ось наречену-квітку божу
Ведуть в покої молодих
На їх весільне, шлюбне ложе,
І залишають їх самих.
Готове ліжко, простирадло,
Таємним світлом льє лампадка,
Готові ласкам вже дари:
Паде на килими одежа,
Лампадка ж хай собі горить,
Хай креслить світла свого межі,
На радість світлом мерехтить!
Чи чути вам коханих шепіт,
Солодких поцілунків пік,
Гарячий подих, ніжний трепіт,
Останній крок?, То чоловік
Заздалегідь серцем розтанув;
І ось воно…Раптом коли
Грім гримнув, блиснув світ в тумані,
Лампада тухне, дим струїть,
Кругом стемніло, мережить,
Завмерла враз душа в Руслані…
Все змовкло. Наче час спинивсь,
Лунає раптом голос дивний
І хтось у димній глибині
Злітає вихором поривним
І пропадає вдалині…
І знову терем став мов скит,
Із переляком чоловік,
З лиця стікає піт холодний;
Змахнув зрадливою рукою
Повітря він перед собою,
Наче питанням до безодні…
О. горе: де ж тепер Людмила;
Хапає вітер він пустий,
Їі нема в пітьмі густій,
Наче змела безвісна сила…


© Copyright: Николай Чельтер, 2022
Свидетельство о публикации №122010908561

  Руслан і Людмила 3
     (імпровізація)

Ах, якщо мученик Ероту
Страждає пристрастю жахливо:
Влучати стріли в ціль не хочуть,
Жити не в кайф, але можливо.
Коли ж за довгий, довгий час
Кохану врешті обійняти
Та проморгати водночас…
Нема на кого і пеняти.

І неважливо відтепер
Хто викрав врешті мою квітку,
О , друзі, краще б я помер…
Хтось в душу вкинув чорну мітку!
Проте живий Руслан нещасний,
Та що ж сказав великий князь?
Він гнівним голосом провласним
Готовий був, із тим прилюдно,
С Русланом всіх втоптати в грязь!
Питає зятя:-«Де, де Люда?»
Руслан не чує (піт-чолом)!
Князь далі каже: «Діти, други,
Всіх поважаю я заслуги:
Допоможіть мені разом!
Хто з вас готовий дати згоду
Негайно вирушити в путь,
Скакати в будь-яку погоду,
Та мою доньку повернуть?
Чий подвиг буде не даремний,
Тому-хай плаче наречений-
Тому доньку й віддам свою,
А ще, ось слово вам віднині,
Земель з народом половину!
Клянуся тим, на чом стою!

Хто відгукнеться, діти, други?»
«Я»-тут мовляє наречений,
«І я!»--каже Рогдай –тут другий,
«І ми!»-Фарлаф с Ратмиром чемно.
«Коней одразу ж но сідлаєм,
Руслан і ми: нас друзів троє,
Та в путь далекий вирушаєм,
Великий княже, за донькою!»
Отже із вдячністю німою,
Старий, засмучений журбою,
В сльозах  до хлопців тягне руки,
Трублять у слід їм горну звуки.
Виходять четверо всі разом,
Коней сідлають стрімголових,
Руслан, як вбитий: зле наразі,
Не розмовляє, хмурить брові.
І ось, у повній збруі коні
Із вояками у сідлі
Летять до Дніпровських затонів,
Уздовж тож берегів ріки.
Летять в дорожній пилині,
Ще мить- й зникають вдалині,
Вже їх не видно зовсім, зась,
Та все ж глядить у слід їм князь,
У поле, в пилюгу глядить
І думкою слідом летить.

(імпровізація
на українській мові)
Руслан і Людмила 4

Руслан томився винувато,
Що заподіяти не знав.
Поруч із поглядом пихатим,
Поважно їхав з ним Фарлаф,
На мить спинивсь і закричав:
«Не буду, друзі, я Фарлафом,
Якщо в завзятому бою
Я не зійдуся з Голіафом
І долю визначу свою!
Як скоро ж, друзі, з ним зустрінусь?
Це буде слава моїх плеч,
 Коли на нього я накинусь
То так потішиться мій меч!»

Готовий був кинутись у вир
Також Хазарський хан Ратмир,
В руці тримаючи шолом,
Ледь не парить він над сідлом,
Немов спіймав Ратмир фурор:
То скаче він на весь опор,
То зупиняє терміново,
То піднімає на дибки,
А то в галоп пускає знову!

Роздай мовчить весь час-ні слова…
В душі його жаху скребки,
Марудить серце він невчасно,
Сліпить його княжна і трон,
І погляд кидає він часто
В Руслана бік, немов Харон.

(імпровізація)
Руслан і Людмила 5

Разом суперники в дорозі
Вдивляються все в далечінь,
Дніпро у темряві облозі,
Зі сходу ллється ночі тінь;
Тумани над Дніпром глибоким,
Коні пристали, вже сопуть.
Ось під горою із широким
Широкий пересікся путь.

«Розійдемося тут!-сказали,-
Безвісній ввіримся судьбі».
І гучно коні  заіржали
Та поскакали від юрби.

Що робиш но, Руслан нещасний,
Один в пустельній площині?
Людмилу, шлюбу день злощасний,
Здається, все бачив у сні!
На брова ти шолом насунув,
Із рук міцних узду усунув,
Ти кроком їдеш між ланів,
Повільно ж з тим в душі твоїй
Надія гине, гасне віра.

Раптом у ніг його печера;
В печері світло. Він туди
Іде під арочні ті зводи,
З природою одні їх годи
Зі смутком увійшов і зрить:
В печері старець: ясний вид,
Погляд –сам спокій, борода,
Лампада перед ним горить;
За давнім чтивом він сидить;
Зі стелі капає вода.
«Ласкаво прошу у мій дім!-
Сказав він весело Руслану,-
Вже двадцять зим я тут один
У мороку старому в’яну;
Доля, я знав, не обмине,
Все передбачено це мною,
Пророчив зустріч я з тобою;
Сідай та вислухай мене.
Руслан, ти загубив Людмилу,
Твердий твій дух втрачає силу;
В тебе біда, але на мить,
Вона ізгине, пролетить.
Не падай духом, оживай,
У розпачу ти не втрачай надії,
Не бійся велетнів та зміїв,
На північ шлях свій пробивай!

Тож знай,Руслан: твій викрадач
Чаклун жахливий Чорномор,
Красавчик він, суперсилач,
Підступний ще ж за всіх потвор.
Вночі і вдень, в вечірню тінь
До його сталих володінь,
На його дім, його подвір,
Ніхто, навіть, не кидав зір!
Але добро за зло скрізь вище,
Тому, Руслан, ти його знищиш.
Повір: Із волі божої й моїй
Крадій загине від руки твоїй!
Розповісти більше не можу,
Усю стезю не знати  божу.
Долю наступних днів своїх
Лише ти сам зможеш кроїть.»

 (імпровізація)
  Руслан і Людмила 6

В душі Руслана тане сніг,
Він старцю падає до ніг,
Світліє мир в його очах
І серце вже долає жах.
І оживає витязь знову,
Але втрачає раптом мову…
«Журби твоїй ясна причина;
Журу не важко розігнати,
Я раду зможу тобі дати,-
Мовив старець,-Тобі жахливе
Кохання сивого митця;
Воно несправжнє, полохливе,
Дів не чіпає й співчуття.
Зірки він зводить з небосхилу,
Він свисне-затремтить луна;
Та проти вічності підпилу
Хіба ж він піде? Чорта з два!
Ревнивий, жадібний хранитель
Замків, безжалісних дверей,
Він лише немічний мучитель
І безпорадний  корифей.
Круги він мовчки нарізає,
Кляне жорстокий жереб свій…
Та, добрий витязь, день минає,
Тобі ж до сну треба мерщій.»
На мох м’який Руслан лягає
Перед вмираючим вогнем,
То повертається, зітхає…
Та сон весь сходить нанівець:
«Чомусь не спиться, мій отець!
Я не в собі, хворий душею,
І сон не в сон, отруйна мить,
І серце тугою гнітить…
Чи може бесіду ми склеїм?
Чи може я і не доріс,
Відкрийся: хто ти, благодатний,
Наперсник долі, радник ратний,
В пустелю хто тебе заніс?»

Зітхнувши з посмішкою в серці,
Старий у відповідь: «Мій син!
Забув я край свій односельців,
Похмурий край. Природний фін,
В просторах нам одним знайомий,
Стада ганяючи до стоми,
В безпечній юності я знав
Лише дібров дрімучих гомін,
Джерел, різноманітних трав,
Річок бурхливих і затонів…
Та довго жити в ясні дні
Щось не судилося мені.
Поблизу нашого села
На самоті, всіх мрій перлина,
Наіна квіткою цвіла;
Пишалась вродою дівчина.
Численних подруг її круг
Не зустрічав такої вроди;
Свої стада якось на луг
Уранці гнав я через броди,
Переді мною біг струмок,
Сріблом світилася водиця.
Біля струмка ж того вінок
Плела красуня-молодиця!
Мене ж ця вразила перлина:
Руслане!!! То була Наіна!
До неї я-вогонь фатальний
Мені дарунком долі став,
Душею я любов пізнав,
Як шторм у морі семибальний,
Який тугу лише здійняв.

Минула року половина:
І серцем я відкрився їй,
Сказав: люблю тебе, Наіна,
Та нерішучості моїй
Вона ледь-ледь не посміхалась,
Піднявши очі до небес,
Байдужо, в тім, відповідала:
«Пастух, я не люблю тебе!»

І враз мені все дико стало,
Рідні лани і тінь дібров,
Усе в селі і за селом,
Щось наче душу обікрало.
У смутку серце вмить зів’яло,
І врешті-решт надумав я
Фінські залишити поля;
Морів зрадливих вод пучини
Із ратним флотом підкорити
Й, здобувши славу, заслужити
Любов примхливої Наіни!
Гукнув сміливих рибаків
І клич знайшов мій адресата,
Уперше край моїх батьків
Почув брязк грізного булата
І шум немирних вкрай човнів.
І я поринув в світ стокрилий
З безстрашним кодлом земляків;
Ми десять років сніг та хвилі
Багрили кров’ю ворогів.
Чутки неслись: царі зомлілі
Лякались встряти в очний бій,
Зухвалі тих царів дружини
Розбіглись від військових дій.
Ми із запалом воювали,
Ділили дані і дари,
Із переможеними далі
Сідали разом за столи.
Та серце, віддане Наіні,
Під шум банкетів і боїв,
В польоті почуттів нестримнім
Неслось до фінських берегів.
Сказав я, друзі, час додому,
Набридло, світ набив оскому,
Позбавимо мир від напруги,
Залишим вдома вже кольчуги
Й заживемо у мирі знову.
Сказав-і весла зашуміли,
Скорився шлях і ми зуміли
Ввійти в затоку мов на крилах,
Дарма що вітер здіймав брила!
Збулися давні серця мрії,
Палкі бажання й чарівні,
Позаду муки безнадії,
-Ти посміхаєшся мені!
До ніг пихатої красуні
Поклав я переможний меч,
Корали, золото у клуні
І шуби прямо з царських плеч;
З палкою пристрастю до діви,
У колі подруг дратівливих,
Корисних, заздрісних, мов змій,
Я був, мов бранець, сам не свій.
Та діва кинула мене,
Мовляв із голосом байдужим:
«Не метушись, старий мій друже,
Герою, не люблю тебе!»

 Руслан і Людмила 7
   (імпровізація)

До чого й що розповідати,
Навіщо і чіпати те,
Що неможливо передати,
Це важко, діло не просте.
Ох! Отепер, мій друже, син,
Я залишився сам, один,
Душа шкребеться в склеп могильний,
Ще рана в пам’яті жива,
В душі війну веде із тилу.
Веде війну саме якраз,
Як про минуле згадка вп’ється,
По сивій бороді той час
Сльоза нестримна з сумом ллеться.
Послухай: в стороні моїй
Поміж пустельних рибарів,
Наука дивна хорониться,
Послухай, це тобі згодиться.
Знають не тільки бовтуни:
Серед лісів, у тиші дальній
Вікують сиві чаклуни:
Відомий їм закон сакральний,
Вони запалюють зірки,
Творять дива парадоксальні
І долі лагодять гіркі,
На все майстри універсальні.

І я, любові лучник ратний,
Душею в тугі безпорадній
Поклався врешті на останнє-
Дав згоду я на чарування.
Я вирішив не лити сльози,
Усе, на цьому з мене досить.
Хай собі діва холодіє,
Любов я чарами зігрію.
І я поквапився до лісу,
За таємничу ту завісу,
До чаклунів універсальних
Навчатися там чаруванню.
І от, навчався я поки',
Сплинув не місяць, а- роки,
Та ось настала мить бажань,
Коли у череві природи
Я осягнув потрібних знань
Щодо пасток любові й вроди.
Пізнав я силу заклинань,
Вінцю любові та бажань.
Тепер, Наіна, ти-моя!
Ось перемога, думав я.
Насправді ж переможець мій
Був рок проклятий – лиходій.

У мрії серця молодої,
В палкому захваті бажання
Творю на поспіх заклинання,
Я кличу духів справу коїть,
Тягнусь руками догори…-
З пітьми лісів з розкатом грому
Стріла у полум’ї летить,
Чарівний вітер пне при тому,
Стихає і- уже сидить,
Як привид лісу, як мара,
В волоссі сивому стара,
Блищить запалими очима,
Наче всередині лучина
І горб тирчить, трясуться мощі,
І щелеп…,наче щось полощить…
Зізнаюсь: та іще картина!
Ах, витязь, то була Наіна!
Жах охопив і я мовчав,
Очима страшний привід міряв,
Гриз сумнів: що це моя мрія,
І вмить крізь сльози закричав:
«Як відбулася ця заміна?
Невже це ти? Це ти-Наіно?
Наіно, де твоя краса,
Невже жахливі небеса
Тебе потворно так змінили?
Скажи, як завжди, без мороки,
Скільки ми часу пропустили?
 (імпровізація)
   Руслан і Людмила 8

І все насправді було так,
Німий, закляклий перед нею,
Я був круглесенький простак
Із той премудрістю своєю.

Та що важливо: чарівництво
Цілком здійснилося на жаль,
Моїх поривів представниця
Стала як зайцю причандал.
Ти уяви, як ця потвора
З жахливим пристрасним напором,
Скривило усмішкою рота.
Заглянеш в нього і-нудота…
І врешті залишають сили,
Коли відтіль, як із могили,
Лунає голос гробовий:
«Стривай, голубчику, ти-мій!»
Ти уяви моє страждання!
Я весь тремтів, відвів геть очі,
Вона ж закашляла співоче
І так продовжила охоче:
«Так, нині серце я пізнала;
Я бачу, вірний мій, воно
Для ласки й пристрасті дано;
І ось вони-тепер згораю,
Аж мужня стать твоя троїть,
О, милий, милий, я вмираю,
Прийди в обійми но мої…»

А поміж тим вона, Руслан,
Блимала томними очами,
А поміж тим за мій жупан
Трималась щуплими руками.
І поміж тим-я обмирав,
Від жаху я зажмурив очі;
Ну, що ж? Нехай собі торочить…
Я ж ноги в руки і удрав.
Вона ж услід: «Ах, ти ж негідник!
Ти сколихнув мій вік спокійний,
Невинної дівчини дні!
Домігся ти душі Наіни,
Та знехтував, ти гидко чиниш.
Ось ви, мужі- паскудники!
На жаль, сама себе вини;
Ти спокусив мене, нещасний,
Я віддалась любові власне…
О, зрадник, нелюд! О, ганьба!
Не попадешся но хіба?
Ой, попадешся-будеш в оксамиті,
Тільки не тут таки- на тому світі!»

Так ми й розбіглись. С того часу
Я і живу ось тут на самоті,
Маю печеру і терасу,
Й ніяких сталих планів на меті.


Руслан і Людмила 9
     (імпровізація)

Так ми й розбіглись. С того часу
Я і живу ось тут на самоті,
Маю печеру і терасу,
Й ніяких планів сталих на меті.
Забутий пристрасті порок мій,
На серці тиша, мир та спокій.
І кличе вже мене могила;
Та почуття давні свої
Бабуся ще не розгубила
І серце злобою труїть.
І серцем чорним через те
Чаклунка сива отож звісно
Також зненавидить й тебе;
Та горе на землі не вічно».

Руслан переказ поглинав,
Немов хижак живу істоту,
Очей дрімотних не стуляв
Від ночі тихого польоту.
Та день виблискує промінням
І витязь наш із розумінням
Стискає руку чаклуна.
В душі надія знов луна;
Виходить геть. Ногами стиснув,
В сідлі оправився, присвиснув…
В галоп пускає ось коня
І пилом криється стерня.
Коня Руслан з криком жене:
«Отець мій, не залиш мене!»
Мудрець йому услід - стежину:
«Прости, люби свою дружину,
Нехай щастить тобі у путь,
Поради старця не забуть!»

Суперники в мистецтві лайки,
Смакуйте розбрату задуху,
Носіть неприязні розруху,
Розподіляючись на зграйки!
Хай навкруги мир ціпеніє,
Благає Біблію,  Коран,
Ніхто вас, злих, не пожаліє
І не завадить ніхто вам.
Суперники другого роду,
Ви, лицарі ремарки,
Сміх не надихуйте народу
Нескромним гамом сварки.
Гризіться, тільки обережно.
Втім ви, суперники в коханні,
Живіть у мирі, якщо можна,
Та будьте завжди одностайні.
До вас наставлення моє:
Кого дівчина з вас назве,
Віддавши серденько своє,
Той з нею в шлюбі й житиме
І буде милим всім на зло,
І струм кохання питиме.
Решта ж забутьте що було.

Коли Рогдай вельми невпинний,
В передчутті лихім нестримний,
Кинув супутників своїх
І в край занурився самітний
Поміж струмків, лісів густих
Їхав із чумом безпросвітним,
Злий дух все гриз і турбував
Душу його, мов коник збрую,
Наш витязь хмуро бормотав:
«Я перешкоди всі зруйную…
Мене ніхто ще не спиняв…
Тепер от дівка і поплаче…»-
І розвертаючи коня,
На весь опор назад він скаче.

Руслан і Людмила 10
      (імпровізація)

Тим часом доблесний Фарлаф
Весь ранок смачно продрімав,
Від денної сховавшись спеки,
Біля струмка, на самоті,
Так, як паломники святі,
Їв, опорожнюючи глеки.
Та раптом бачить вдалині
Неначе буря, довгим степом
Хтось мчить стрілою на коні;
Фарлаф: «Оце! Що за вертепи?»
Миттю згортає свій обід,
Кольчугу, спис, шолом, пальчатки,
Стрибнув в сідло та без оглядки
Ускач, а той-за ним услід.
«То ж, зупинись, втікач безчесний!-
Кричить  із списом довжелезним
Фарлафу лицар невідомий,-
Стань, ну ж бо, привід є вагомий!
Ганебний, дай тебе дістати!
Твою довбешку дай зірвати!»
Фарлаф, впізнавши глас Рогдая,
Від страху трясся й обмирав,
Він смикав повідцем та лаяв:
Коня щосили було гнав.
Так точно заєць несміливий,
Стуливши вуха боязливо,
Втікає скачем спритно й бойко
Від звичайнісінького  вовка.
На місці славної утечі
Багато вод було і течій
Швидко зникаючих снігів
Мутні потоки скрізь текли
І рили там груди землі.
До рову кінь примчав ретивий,
А піт на крупі наче мило,
Проте вуздечку закусив
Та рів ураз перескочив;
Але вельми лякливий вершник
Звалився зі свого коня,
Як і не раз він, вже не вперше
Готовий був знов смерть прийнять.
Рогдай до яру підлітає,
Жорстокий меч заніс над ним;
«Загинь, ганьба, помри,-віщає..»
Тут впізнає Фарлафа він;
Відразу ж руки опустились,
Досада, здивування, гнів
У рисах втім відобразились;
Він зціпив зуби, онімів,
Герой, схиливши головою,
Від’їхав вбік з духом запалим,
Зітхнув у відчаю і мало
Не засміявся над собою.

Тоді зустрів він під горою
Стареньку ту ледь-ледь живу,
Горбату, сиву та страшну.
Вона дорожньою клюкою
Йому на північ указала:
«Там ти знайдеш його,»-сказала.
Рогдай райдужно закипів
І на загибель полетів.

Руслан і Людмила 11
   (імпровізація)

А наш Фарлаф? В яру валявся,
Боявсь підняти голови,
Щупав себе та дивувався:
«Невже ще досі я живий?!»
Фарлаф лежав так сам не свій,
Раптово чує над собою
Старої голос гробовий:
«Встань, друже,  ну ж бо, в полі тиша;
Нікого не зустрінеш більше;
Я привела тобі коня,
Послухай сказ про чортеня!»

Підвівся, глянув він-ясніше,
Виліз із яру геть чумний,
Сором’язливо поглядає
І поступово оживає:
«Ну, слава богу, я – живий!»

«Повір!-стара тут далі скиглить,
Людмилу віднайти нам зась,
Вона далеко вже забігла;
Залишимо цю справу, князь.
Пусте це. Будеш сам нерадий,
Моєї слухай ось поради:
Ступай тихесенько назад,
Не то потрапиш прямо в ад!»
Під Києвом, на тій землі,
В у спадок взятому селі,
Залишся там, так буде краще;
Повір, Людмила буде наша!»

Фарлаф дещо повеселів,
Все розсудив й зітхнув потому,
Одразу вирушив додому,
Забувши в серці і про славу,
І про княгиню молоду,
Тендітну, гарну та ласкаву,
Та звів все в серці до ладу.

 (імпровізація)
        Руслан і Людмила 12

Між тим Руслан далеко мчиться
Серед лісів у вир подій,
Палким бажанням тяготиться
До ненаглядної своїй.
Та причитає він натхненно:
«Знайду тебе я, наречена!
Клянусь я: попри мій недогляд
Знай: я знайду тебе будь-де,
Узрію ще твій світлий погляд,
Я вірю: доля нас зведе,
Всю землю оберну навколо,
Аби почути ніжний голос!
Невже судилось чародію
Заполонити назавжди
Мою кохану, світлу мрію
І замести усі сліди?
Не дай же, бог, невігласу
Занапастить її красу!
Чи то суперник знахабнілий?...
Ні, ні, обранка-друг мій милий:
Ще при мені мій вірний меч
І голова не пала з плеч!»

Якось, вечірньою порою,
Камінням, берегом крутим,
Наш витязь їхав над рікою.
Стихало все. Раптом за ним,
Стріли пронизливе дзижчання,
Кольчуги дзвін, і крик, іржання,
І тупіт поруч десь глухий.
«Стій!»-грянув голос громовий,
Він озирнувся: в полі чистім
Летить із списом і зі свистом
Вершник розлючений-і в бій
Погнав Руслан йому назустріч.
«Ага, дістав тебе! Постій,-
Кричить наїзник молодий,-
Якраз по тобі меч мій скучив!
Поляжеш, друже, тут на землю,
А там шукай і наречену».
Руслан здригнувся аж від гніву,
Бо упізнав цей буйний глас…

О, друже мій! А наша діва?
Залишимо цей бій на час:
Про них згадаємо ще скоро,
Належне віддамо терпінню-
Згадаємо і про княгиню,
І про страшного Чорномора.

Примхливої моєї мрії
Наперсник іноді нескромний,
Я розповів, як в ніч буремну
Людмили риси,… очі, вії
Від полум’яного Руслана
Втекли у пелені туману.
Знедолена! Коли крадій
Дав волю міцності своїй,
Зірвав тебе з шлюбного ліжка,
Здійнявшись вихором за хмари
Крізь дим тяжкий, як ворон мишку,
Запропастившись за горами
Ти опритомніла…забилась,
В страшному замку чаклуна
Безмовна, злякана, бліда
Умить раптово опинилась.

(імпровізація)
      Руслан і Людмила 13

З порогу мазанки моїй
Так бачив я, між літніх днів,
Коли за куркою повз хати
Султан курей усіх пихатий,
Мій півень що є духу мчав
І плотолюбними думками
Уже молодку обіймав;
Над ними хитрими колами
Курчат осель старий крадій,
З кігтями сильними без міри,
Носився, плавав яструб сірий
Й на двір упав як лиходій.
Здійнявся. Тож, в кігтях жахливих
В пітьму розселень сиротливих
Уносить бідну як бандити.
Даремно скрутою прибитий,
Холодним страхом навіжений,
Гукає любу милий друг,
В очах злітає лише пух…
Півень закляк як птах злиденний.

До ранку молода княжна
Лежала, тяжким забуттям,
Немов жахливим почуттям
Обвита-  врешті-решт вона
Отямилась у полум’ї шаленства
І з розумінням несповна
В душі летить вона в простір блаженства,
Когось шукає в благоденстві,
«Де ж милий мій?-шепоче як то…
І зве… та завмирає раптом,
Та потім знов усе з початку.
Людмила, де твоя світлиця?
Лежить нещасна, блідолиця
На ковдрах, подушках пухких
Попід покровом балдахіна;
Завіси скрізь, пишна перина
В кистях, в узорах дорогих;
Довкола ткані парчеві;
І грають яхонти, як жар;
Кругом прибори золоті,
Здіймає ароматний пар;
Не треба блага всі парадом
Нести мені в чарівний дім,
Уже давненько Шахразада
Переконала мене в тім.
Я в домі безпорадна
Без голубка перед усім.

Красуні три-звабливі весни,
Три на підбір, неначе сестри,
Княжні явилися самі
І уклонились до землі.
Одна дівчина рожевенька
Ущент наблизилась тихенько,
Впритул позаду підійшла
І так легесенько, як ненька,
Людмилі косу заплела
З мистецтвом сталим, не святковим,
Та обвила вінцем перловим
Навколо білого чола.
Руслана все одно гнітиться…
Іде-пливе друга сестриця,
Скриню прикрас вона виносить,
Вплітає золото у коси;
Лазурний, пишний сарафан
Стрункий одів Людмили стан;
Покрились коси золоті,
Груди та плечі молоді
Фатою зверху, як туман.
Наряд ласкаво обіймає
Красу, достойну всіх небес,
Взуття легесенько стискає
Дві ніжки, чудо із чудес.
Княжні остання чарівниця
Перлинний пояс подає.
Між тим заводить спів сестриця,
Чим урочистість надає.
На жаль, ні пояс, ні намисто,
Ні сарафан, каменій ряд,
Ані пісні, ні урочистість
Душі її не веселять;
Даремно дзеркальце малює
Її прикраси і наряд;
Її не тішить цей обряд,
Вона мовчить, вона тоскує.

 (імпровізація)
     Руслан і Людмила 14

Ті, хто за правду і в пітьмі
Серця відкритими тримали,
Ті звісно знають і самі,
Що коли жінці сум нагнали
Крізь сльозі, крадькома...
Чи взагалі це було б варто,
Не гляне й в дзеркало вона
Ї зовсім буде не до жартів.

Та, ось Людмила знов одна,
Вікно, решітка - і вона
Знов до вікна на мить підходить,
Похмурий погляд вдаль підводить,
Де хмари небо затягли,
Все мертво. Снігові рівнини
Ковдрами яркими лягли;
Стоять похмурих гір вершини
В одноманітній білизні,
В дрімоті вічній, мовчазні:
Не видно куряви повстання,
Нема й супутників в снігах,
Й гучного рогу полювання
Не чути зовсім у горах;
Лиш іноді, веселим свистом
Бунтує вихор в полі чистім,
Всюди вельми сує свій ніс:
Качає і зимовий ліс.

В сльозах, у відчаю, Людмила
Личко долонями закрила,
Звела долоні у грудей,
Біжить до золотих дверей;
Вони грайливо відчинились,
І наша діва опинилась
В саду без снігу й холодів,
Миліші за сади Арміди
І тих, якими володів
Сам Соломон чи цар Тавриди.
Поперед нею тут шумлять
Гаї величні та діброви;
Алеї пальм і ліс лавровий,
І благовонний мирту ряд,
Помпезні кедрові вершини,
І золотаві апельсини
Висять у водної стіни;
Хурма, лимони, мандарини
Тут живляться вогнем весни.
Тамує свіжий вітер тайський
Серед неписаних садиб,
І свище соловей китайський
Біля ставка, де повно риб.
Летить алмазний крап фонтанів
З весели шумом тут і там,
Блищать під ними істукани-
Живі в уяві: Фідій сам,
Прибічник Феба і Паллади,
Милуючись, як фахівець,
З рук упустив би безпорадно
Покритий славою різець.
Тут точать мармурні каскади
Веселками всіх кольорів
Малі й великі водоспади;
Й струмочки у тіні лісів
Тихенько в’ються на дрімоту.
Ховаючись у мікрогроти.
Притулок тиші й прохолоди,
Крізь вічну зелень там і тут
Білі гриби гуртом ростуть.
Чарує в горах і лаванда,
І сяє в променях троянда …
Та все засмучена Людмила,
Не тішить серце краєвид той,
Чаклунства розкіш їй постила,
Чарівний сад, усе набридло.

(імпровізація)
    Руслан і Людмила 15

Казковий вид їй непомітний,
Геть не яскравий і не світлий,
І не сповна, де саме бродить,
Чарівний сад кругом обходить,
Дарує волю для сльози:
В душі запали терези
І погляд всю округу креслить,
Підводиться у піднебесся.
Що ж небеса? Віра остання.
Вони, як завжди, невблаганні!
Раптом засяяв погляд діви;
Устам вона приклала перст;
Здавалось, намір був жахливий-
Нестямний путь, у решті-решт:
Місток високий, (під ним стоки),
Висить, отож, на двох стовпах,
В скорботі повній і глибокій
Вона підходить-і в сльозах
У воду темну зазирнула,
Проте у воду не плигнула,
Бо нажахала її муть;
Далі подовжила свій путь.

О, чарівна моя Людмила,
Під сонцем сльози утирає,
Пристала, хлипає, зітхає;
В душі подумала: пора їй.
На травку сіла, озирнулась-
Ураз над нею тінь шатру
Із шумом дещо розвернулась;
Обід розкішний перед нею:
Прибор з яскравого кристалу;
І звуки арфи, співи феї
Додати настрою їй мали.
Дається диву тут княжна,
Та потай думає вона:
«Ген де від милого, в неволі.
Життя не миле, світ - до болі;
О, ти і пристрасть твоя-вада
Мене поталою гнобить,
Не можу я тебе любить,
Геть не страшна твоя і влада:
Коли душа в пітьмі чорніє,
Людмила і померти вміє!
Не треба срібла, амулетів,
Намиста, золота, банкетів,
Не треба чарівних пісень
Ні ранком, ввечері, ні вдень,
Палат і простору-все тісно,
Не буде так, як ти хотів,
Помру серед твоїх садів»
Подумала-і стала їсти.

 (імпровізація)
      Руслан і Людмила 16

Княжна встає, і вмить шатро,
І пишний вартісний прибор,
І звуки арфи…все пропало;
Як і було все тихо стало;
Людмила знов одна в садах,
Біля ключів, фонтанів, тощо,
Між тим в лазурних небесах
Місяць пливе ледь-ледь, ледащо;
Імла находить звідусіль
І простирає всюди крила;
Княжну схиляє, тисне сон,
І раптом невідома сила
Без усіляких засторог
Її в повітря підіймає,
Несе повітрям у чертог
Та обережно опускає
Крізь фіміам нічних реліз
На ліжко смутку, ліжко сліз.
І троє дів знову явились
До неї і заметушились,
Але повільно все так роблять,
Обличчя хмурі, сумний погляд
І примусове їх мовчання
Являли тайне співчування
І сталим долям дорікання.
Поспішимо ж: торканням ніжним
Позбулась одягу княжна,
Чарівна! Сонна і манежна
В одній сорочці білосніжній
Лягає в ліжко те вона.
Зітхнувши, діви їй вклонились,
Швиденько, вмить запропастились
У дверях, наче сутенер.
А полонянка? Що ж тепер!
Тремтить як лист. Дихнуть не сміє;
Холонуть пальці, тіло мліє;
Миттєво сон очей тікає;
Не спить, все очі протирає,
Без рухів в темінь поглядає…
Скрізь морок, гробове мовчання!
Лиш серце б’ється, як в останнє…
Лежить Людмила мовчазна,
Тут шум ходи до її ліжка;
Пірнає в подушки княжна-
І враз…страхіття!.. і насправді
Лунає шум; і освітилась
Миттєвим блиском вся пітьма,
Миттєво двері відчинились;
Безмовно, гордо виступає,
З шаблями голими ступає-
Арапів довгий ряд іде
Попарно, чинно, як то можна,
На подушках йому вельможну
Сивеньку бороду несе;
Слідом за нею входить важно,
Велично, з помпою, відважно
Горбатий карлик із дверей:
Його це лисій голові
(у ковпаку аж до очей)
Волосся довгі снігові
Були прикрасою довічно…
Йому-краса, людям-комічно!..-
Годі ж уваги бороді.
Тож він наблизився: тоді
Княжна: «О. боже!»-возопила,
Сивого Карлу за ковпак
Рукою міцно ухопила,
Тремтячий занесла кулак
Й заверещала з жаху так,
Що всіх арапів приглушила.
В тремтінні скорчився бідняк,
Вуха закрив, на мить закляк,
Блідий за злякану княжну,
Хотів втекти вже…ну і ну!
Де ж було взятися біді?-
Заплутався у бороді!
Спіткнувся, впав і собі б’ється,
Арапів рій й собі несеться;
Галдять,  штовхають, скопом пруть,
Хапають чаклуна сяк-так
І геть з приміщення несуть,
Людмила ж гепає ковпак.

(імпровізація)
    Руслан і Людмила 17

Що ж добрий наш князь-молодець?
Ви не забули зустріч ту раптову?
Бери свій шустрий олівець,
Малюй, Орловський, битву знову!
У світлі місяцю нерівнім
Зійшлися витязі жорстоко:
В бою безжалісним і гнівним,
Вже списи зламані знаскоку.
Вже і мечі зазнали трощу,
Куски заліза вкрили площу,
І кров кольчуги їх фарбує,
Вже за щитами не шкодують,
На конях вже вони зчепились
І як чорти закляті бились;
Під ними коні пруть нахрапом,
Борці без зброї в раж зайшли,
Змішався подих їхній з храпом
Один із одним заплелись,
До сідла кожен, мов прикутий,
Руки і ноги затекли,
Ще мить-хтось може розтягнутись.
По жилах полум’я біжить;
Рука у ворога дрижить,
В обох, таки, руки німіють,
Мов відпадають, костеніють,-
Хтось ось паде…Враз витязь мій
Миттю вирішує цей бій:
З сідла він вершника зриває,
Здіймає, держить угорі
І в хвилі з берегу кидає.
«Загинь на часі, о порі!»

Ти здогадався, мій читач,
З ким бився мужній наш Руслан:
То був кровавих битв шукач,
Рогдай, надія всіх киян,
Серця Людмили позивач.
Уздовж дніпровських берегів
Шукав суперників слідів:
Знайшов, настиг: доля звела;
Бувала ж вдача підвела,
Русі уславлений боєць
Знайшов в пустелі свій кінець.
І чути було, що Рогдая
В тих водах мавок ціла зграя
В обійми жваво прийняла,
Залоскотала вмить до краю
І в мул зі сміхом затягла.
І довго потім тінь кремезна
Блукала берегом вночі,
Бійця той привид величезний
Лякав рибалок і сичів.
 
 (імпровізація)
     Руслан і Людмила 18

   Спів третій.

Даремно ви в тіні таїлись
Для мирних щасливих людей,
Вірші мої! Ви не укрились
Від гніву заздрісних очей.
Блідий вже критик в цю хвилину
Мені з питанням, як з бідою
Нащо Русланову дівчину,
Мов як дорослу і дитину,
Я зву і дівою й княжнею?
Ти, мій читач, бачиш, як страдник,
Тут злоби темної печатку!
Скажи, Зоїл, скажи, як зрадник,
Яку залишити нотатку?
То, червоній же, бог з тобою,
Гори, дебатів я не хочу;
Принаймні я правий душею,
Краще я в злагоді промовчу.
Тож, зрозумієш й ти, Клімено,
Із співчуттям не забаришся,
Ти, жертва скучного Гимена
На вірш мій потай просльозишся;
Почервоніла ти, твій погляд згас,
Зітхнула мовчки зрозуміло,
Ревнивцю, бійся, близький час,
Зійдуть зірки на божу милість;
Амур з Досадою забавно
Й сміливо згоди досягли,
Й для голови твоєї вправно
Вже петлю помсти затягли.

Сонце холодним ранком кралось
Крізь хмар безпечних коридор,
На диво ж в замку все мовчало,
У розпач впав наш Чорномор,
Без ковпаку, звісивши ніжки,
Зівав він, сидячи на ліжку.
І тут, поблизу бороди,
В німоті товпились раби,
І ніжно гребінь кістяний
Розчісував волосся сиве
І правив клоччя, разом звиви,
Чесав усе, що тільки мусив,
Тим часом і фірмові вуса!
…І зовсім так, як колись мати,
Йому подраїли і п’яти…
…Як миттю, звідки не візьмись,
В  вікно влітає змій крилатий,
З розгону ледве зупинивсь,
Гримить залізною лускою,
Швиденько в кільця тож зігнувся
І на Наіну обернувся,
Чим метушні усім накоїв.
«Вітаю я тебе, - сказала,-
Ти, побратиму мій ласкавий!
Я здавна Чономора знала,
Мої знання повні чутками;
Тож, тайний рок тепер єднає
Удвох нас сталою бідою;
Один про одного подбаєм,
Нависла хмара й над тобою;
Образа вельми довгохвоста
Гризе мене і прагне помсти».

(імпровізація)
      Руслан і Людмила 19

Сповнений лестощів, дбайливо
Їй карла руку подає,
Віщає їй: «Дивна Наіно!
Твій жест натхнення надає.
Ми зганьбимо підступність Фіна,
Пітьми я чарів не боюсь:
Заслабкий ворог не страшний;
Узнай чарівний жереб мій:
Секретних чар моїх носій
Є довжелезний замашний,
Що розгубитися не дасть-
Моя незмінна борода,
Доки її сиве волосся
Не вкоротить витязя меч,
Я не злякаюсь колотнеч,
Чого б мені не довелося:
Моєю буде вік Людмила,
Руслан загине  поміж тим!»
І грізно  відьма повторила:
«Загине він! Загине він!»
А потім дещо прошипіла,
Три рази топнула ногою
І чорним змієм улетіла.

Блищить у ризі із парчі
Чаклун, чаклункою натхнений,
Знов звеселів і вирішився він
Тож перебрати всі френчі,
Вбратись як франт, чи як равін,
І знов нести до полонянки
Покірність, вуса і кохання,
Розчулився тож бородатий,
Знову іде в її палати;
Кімнат минає довгий ряд;
Княжна не є там. Далі сад,
Проходить він до гратів саду,
Вздовж озерця, до водоспаду,
Оглянув міст, поодаль брід…
Та де ж княжна? Пропав і слід!
Стоїть збентежений та лупа,
Знову закляк, потрапив в ступор,
Піднявся тиск, кров шаленіє,
Стукає в скронях…ціпеніє,
І… - вий, і відчаю сльоза,
То крок вперед, то два назад,
У лоба б’є без остороги,
Лунає садом дикий стогін:
«Слуги, сюди, часу не гайте!
Я покладаюся на вас!
Мені Людмилу розшукайте!
Це терміновий мій наказ!
І не шуткуйте ви зі мною,
Бо удавлю всіх бородою!»

Читачу! Доповім тобі,
Куди красуня заховалась…
Вона всю ніч своїй судьбі
В сльозах дивилась і-сміялась.
Її лякала борода,
Та Чорномор вже був відомим,
А сміх із жахом-це шкода,
Разом в одному-несвідомість.
Ранком до сонця на крилах
Постіль залишила Людмила
І мимоволі зупинила
Свій погляд втім на дзеркалах:
Вони були високі, чисті,
Грали промінням, як намистом;
Золоті кучми поневолі
З плечей лілейних підняла;
Волосся склала у півколі,
Рукою так-сяк заплела;
Своє вбрання, що з відучора
Не в шафі складене- в жмутку,
Знайшла раптово у кутку,
Вбралась, зітхнула і…о, горе,
Знову у туж і плач, сліз –море…
Між тим у дзеркалі з плечей
Все не відводила очей.
Раптово спало їй на ум
У струмі норовливих дум,
Даючи данину декору,
Прикинуть шапку Чорномора.
Все тихо і не чути кроків;
Ніхто на дівчину й не гляне…
А дівчині в сімнадцять років
Яка панама не пристане!
До біса прояви сумлінь!
Брилям Людмила завертіла;
Гляне у світлі, потім - в тінь,
Та задом наперед наділа…
Та що це? І ні ян, ні інь?
Людмила глянула з запалом,
О, диво стародавніх днів,
Красуня в дзеркалі пропала;
Перевернула-мрія снів!
Діва колишньою постала;
Назад наділа-тане слід;
Зняла-знов в дзеркалі! «Чудово!
Добро, чаклуне! Мій привіт!
Тепер, скажу, друга розмова;
Собою будь…анахорет!»
І шапку ту Людмила знову
Наділа задом наперед.

P.S.
АНАХОРЕТ, а, ч., заст. 1. Релігійний фанатик, який живе у відлюдному місці - в пустелі, печері тощо; пустельник, пустинник.
(Далі буде)

 (імпровізація)
    Руслан і Людмила 20

Та повернемось до герою.
То чи не страм займатись нам
Так довго брилем, бородою,
Руслана збувши сам на сам?
Довів з Рогдаєм бій жорстокий,
Потім здолав спокійний плес;
Йому відкрився луг широкий
В ранковім проблиску небес;
Трясеться витязь поневолі:
Старої битви бачить поле.
Навколо густо тут і там
Жовтіють кості-бал птахам.
Розкидані всім полем лати,
Де збруя, де іржавий щит;
В руці кістлявій меч лежить,
В траві лежить шолом косматий,
Череп, обвуглений вогнем;
Богатиря там остов цілий
З його поваленим конем
Лежить без руху; списи, стріли…
Лише траву вітер колише
І мирний плющ їх обвиває…
Ніщо безмовної тут тиші
В пустелі  цій не пориває.
І сонце із ясної виші
Цей цвинтар світлом заливає.

Зітхає витязь та пряде
Навкіл запалими очима:
«О поле, поле, хто тебе
Тримав у смерті у обіймах?
Чий борзий кінь тебе топтав
В останній час страшної битви?
Хто на тобі у славі пав
З останнім подихом в молитві?
Навіщо ж, поле, змовкло ти
У цій густій траві сумління?...
Часу безжалісних хрестів,
Немає, тож, й мені спасіння!
Можливо на горбу німому
Влаштують тихий гроб Руслану,
І струни звучного Баяну
Не будуть плакати по ньому!»

(імпровізація)
     Руслан і Людмила 21

Та незабаром князь згадав,
Що неозброєним він став
З битви останньої з Рогдаєм,
З якої вийшов він героєм.
Він пригадав, що для героя
Вельми потрібна нова зброя.
Він натягає віжки туго,
З коня злізає, полем йде;
Кругом щити, мечі, кольчуги,
Очима він кругом пряде,
Тож, з однієї тільки думки,
Руслан шукає обладунки.
Поле отямилося краєм,
І зникла тиша гробова;
Руслан рішуче все збирає,
Та заважає втім трава:
Підняв він щит без перебору.
Знайшов шолом та дзвінкий ріг,
І списів різних цілу гору,
Лише меча знайти не міг.
І у траві, і на землі,
Лежать мечі і у канаві,
Та все йому легкі малі,
Бо князь красунчик був немлявий.
Не те, що витязь наших днів.
Не нудьгувати аби друг
Стального списа взяв до рук,
Кольчугу стяг він паском сталим,
Ну, і пустився собі далі.

Вже сонця тільки слід рум’яний,
Димляться в сутінках тумани,
Як кажуть, вечір вже святий,
І сходить місяць золотий;
Чорніє степ. Ось стежка зникне,
У думах їде наш Руслан
І бачить: крізь нічний туман
Чорніє пагорб ще помітний
І щось жахливе там хропить.
Він ближче, далі – помічає:
Чарівний пагорб колихає.
Руслан прискіпливо глядить,
Не тріпотить, із ясним духом;
Кінь упирається, тремтить,
Лякливим метеляє вухом,
Трясе уперто головою,
І грива дибки піднялась.
І раптом місяць тут дугою
Пагорб висвітлює і князь
Перед собою бачить диво,
Чи описати це можливо?
Де взяти барви і слова?
Отож, жива то голова.
Величні очі сном зім’яті;
Хитає храп шолом пернатий,
І пір’я мокре, у росі,
Як тінь, все ходить, майорить,
То блиском грає, то димить
У власній та страшній красі,
Над диким степом височіє,
Низом туману сивина,
Руслану мариться вона
Стражем пустелі безіменним.
Руслан у думі незбагненій,
Як кат всіляких забобон,
Хоче порушити цей сон.
Поблизу дивлячись на диво,
Об’їхав голову навмисно,
Став перед нею мовчазливо
Й лоскочить спритно ніздрі списом.
Голова зморщилась, зівнула,
Відкрила очі і чихнула…
Піднявся вихор, степ труснуло,
Надуло пилу: з вій , вусів,
Із брів злетів косяк сичів.
Прокинулись гаї примхливі,
Луною чхнуло –кінь ретивий
Стрибнув, затупав, відлетів,
Сам витязь ледве не злетів.
Слідом лунає голос трунний:
«Куди ти, витязь нерозумний?
Ступай назад, я не шуткую!
Не то нахаба враз ковтну я!»
Руслан з презирством оглянувся,
Притримав поводом коня
Та з гордим видом посміхнувся:
«Чого ти хочеш проти дня?-
Тут голова зле загорлала,-
От гостя доля і послала!
Послухай: їдь, чи стань узбіч!
Я хочу спати, темна ніч,
Бувай!» Та витязь знаменитий,
Відчувши грубість у словах,
Обурився вельми сердито:
«Замовкни врешті, голова!
Я знаю істину, бувало:
Чоло широке, мозку мало!
Їду мовчки, не свищу,
Надавлю, не відпущу!»

(імпровізіція)
    Руслан і Людмила 22

Від люті монстр впав у ступор,
Очі іскрять, горить трава,
Рота відкрив, неначе рупор,
Надулась з кулю голова,
У піні губи затремтіли,
Обидва вуха задиміли,
Запарувало небосхили…
Раптом вона що було сили
В запалі грізнім і могутнім
Назустріч князю стала дути;
Даремно кінь, сплющивши очі,
Уперто брався шию гнуть,
Крізь вихор, дощ і темінь ночі
Не міг подовжити він путь;
Страхом охоплений, кінь сліпма
Не може йти, лишає битву,
Щоб знову й знову йому битись,
Він мчить у поле відпочити.
Знов обернутись витязь хоче,-
Даремно тужиться у піт!
А голова йому услід
Аж божеволіє, регочить:
«То їдь до мене, нуж бо, в бій!
Куди? Тихіше, чуєш? Стій!
Зламаєш шию собі даром!
Досить туди-сюди ганять,
Порадуй хоч одним ударом,
Допоки не зморив коня».
І поміж тим вона Руслана
Дражнила страшним язиком,
Руслан досаду в серці банив,
Та підпирав до горла ком.
Кінь трусе колами алюром,
Руслан, в руці стискає списа,
Монстру кричить: «Іди до біса!»
І цілить списом в язицюру.
І кров з помішаного зіву
 Струмом забила раз, по раз,
Від здивування, болі, гніву
Жаги позбавившись ураз,
На князя голова дивилась.
Гризла залізо та блідніла,
Здавалося списа точила…
Так іноді посеред сцени
Поганий учень Мельпомени
Під свист гучний робить уклін,
Нічого вже не бачить він.
Блідніє, ролі забуває,
Гикаючи, він замовкає.
Цим користуючись моментом,
До голови, як монументу,
Як яструб, богатир летить,
Здіймає догори десницю
В важкій з кастетом рукавиці
І у щоку її разить;
Удар всім степом стоголосив,
Навколо скрізь одна трава,
І крові піна вкрила роси
І, захитавшись, голова
Перевернулась, покотилась,
Шолом чавунний зазвучав,
І от тоді на місці тім
Меч богатирський заблищав.
Руслан, наш витязь, поміж тим,
Схопив меча й до голови
По закривавленій траві
Біжить із наміром жорстоким
Їй носа й вуха вже рубить;
Готовий він уже разить,
Вже замахнув мечем широким-
І раптом ступор: чує він,
Його благає монстра стогін…
Меча він тихо опускає,
Гнів лютий в ньому замирає,
В очах вмить змінюється світ,
Серце пом’якшується краєм,
В душі недавній тане лід.

«Ти переміг мене, герою,-
Зітхнувши, голова плела,
Твоя десниця довела,
Що винен я перед тобою;
Я розумітимуся слушно,
То ж. князю, будь великодушним!
Бо, вартий плачу жереб мій.
І я був витязь удалий!
В кривавих битвах супостата
Собі я рівного не знав;
Щасливим був, коли б не мав
Суперником меншого брата!
Підступний, злісний Чорномор,
Ти є всіх бід моїх виною,
Родини нашої докор.
Він, зроду карлик з бородою,
Мій дивний ріст із юних днів
Сприймав він тільки но в огиді,

І душу тим собі труїв,
Мене, жорстокий, зненавидів.
Я був, до речі, скромним скрізь,
Хоч був високим, він зрадливий,
Маючи найдурніший зріст,
Хитрий, мов біс, лютий, жахливий.
До того ж, не було б біди,
Якби в чарівній бороді
Не мав би силу доленосну.
Секрет у неї дуже простий;
Допоки ціла борода,
То й не страшна йому біда;
Ось, якось, він із видом дружби
«Послухай,-хитро так сказав,-
Ти не відмов мені у службі:
Я в чорних книгах відшукав
Те, що за східними горами,
На тихих моря берегах,
Десь у підвалі, під замками,
 У схроні меч-і отже? Страх!
Я розібрав в пітьмі чарівній,
Що завдяки долі нерідній
Цей меч відомий буле нам;
Що нас обох занапастить
І бороду укоротить,
Тебе, ж, брат,-навпіл; суди сам,
Чи нам важливе придбання
Творіння рук духів у крові?-
Сказав я карлу, - я готовий;
Йти світ за очі я радий».
І на плече сосну звалив,
На друге ж я задля поради
Злодія брата посадив;
Пустився в неблизьку дорогу,
За кроком крок і, слава богу,
Наче пророцтву всупереч,
Все наближався вірно меч.
Ось як воно тоді було:
Спочатку все щасливо йшло.
За тими східними горами
Знайшли фатальний той підвал,
Я розібрав його руками
Й меча чарівного дістав.
То ж, ні! Судьба того хотіла:
Між нами сварка закипіла-
Ми в запалу були, як діти,
Кому ж мечем тим володіти?
Я сперечався, карла злився;
Була ця бранка недолуга,
Тут пастку вигадав, хитрюга,
Замовк і м’яко так повівся.
«Залишимо безглуздий ор,-
Мовляв поважно Чорномор,-
Ми цим тандем наш порвемо,
Наш розум радить дбати межі,
Питання долі надаймо,
Кому з двох нас цей меч належить.
Послухай, рідний мій братуха:
Припадемо додолу вухом,
(Чого не вигадає злоба,
Тим паче в голові урода!),
І хто почує перший дзвін,
Той і з мечем буде до гроба».
Сказав і ліг на землю він.
Я здуру також розпластався,
Все прислухаюсь, що з того?..
Міркую: обдурю його!
А він навшпиньки враз піднявся,
Потім тихесенько підкрався,
Цей «миротворець» ворожнеч,
Позаду тільки порівнявся
І просвистів як вихор меч,
Я до того, як обернувся,
Вже голова злетіла з плеч-
І надприродна вельми сила
В ній дух життєвий зупинила.
Мій остов терном і поріс.
Десь вдалині, серед лісів,
Мій прах залишений і стлів.
Та злобний карла переніс
Мене сюди в цей край пустельний,
У край вітрів, у край пекельний.
Щоб я весь час свій витрачав,
Охороняючи меча.
О, витязю, ти переможець бою!
Візьми меча, і бог з тобою!
Можливо, на своїй дорозі
Ти карлу-злодія зустрінеш
І, якщо тільки будеш в змозі,
Якщо коли його помітиш,
Пообіцяй, перехрестись,
Та врешті злодію помстись!
Тоді і я щасливий буду
І твого ляпасу забуду».

 (імпровізація)
 Руслан і Людмила 23

Кожного дня, повстав від сну,
Я дякую із серцем богу
За його послугу одну:
Чарівників реєстр убогий.
До того ж-честь і слава їм!-
Весілля наші менш мінливі…
Їх задуми не так жахливі
Чоловікам і дівам молодим.
Але чарівники є й інші,
Яких не полюбляю я:
Вони то зовні наймиліші
І голос - наче солов’я!
Тож, знайте, що вони лукаві:
То ж, стережіться (не мине),
Імпровізуючи мене
Солодкуватої підстави.

Поезії чарівний геній,
Улюбленець, натхненник сцени,
Любові й мрії корифей,
Могил і раю небожитель
І музи томної моїй
Пестун, наперсник і цінитель!
Пробач, північний мій Орфею
Мені, цій сцени корифею,
Що в повісті моїй забавній
Тепер услід тобі лечу
І ліру музи вельми плавній
Піддам правдивому мечу.

Друзі мої, вже ви всі чули
То, як до біса в дні минулі
Злодій відніс душі  клубок,
А потім душі і дочок.
Як після щедрим подаянням,
В молитві, вірі та постом,
І нелукавим покаянням
Здобув заступника в святом;
Помер він як і як поснули
Дванадцять дочок, світ очей:
Нас полонили, жахом пнули
Полотна потайних ночей.
Оці приманливі видіння,
Цей хмурий біс, цей божій гнів
І грішника живого тління,
І свіжість непорочних дів.
Ми з ними плакали, бродили
Під замком, лізли на балкон,
І так зворушено любили
Їх тихий сон і їх полон;
Вадима серцем закликали,
І прокидання зріли їх,
І часто чернець-дів святих
На гроб батьківський виряджали.
І що ж? Можливо нам збрехали?
Чи правду сповіщу вам я?


       (імпровізіція)
    Руслан і Людмила 24

На південь слалася стежина,
Ратмир не стримував коня,
Він думав ще до краю дня
Нагнати князеву дружину.
Та день багряний скоротився,
Даремно він перед собою
В тумани дальні все дивився:
Все було пусто над рікою.
Зорі останній падав промінь,
Слав позолотою на бір.
Скелі минаючи натомість,
Ратмир напружував всій зір,
Шукав ночівлю через втому.
Він у долину виїжджає
І раптом бачить замка дах,
Зубчаті стіни зір вражають;
Чорніють вежі по кутах;
І діва на стіні високій,
Як в морі лебідь одинокий,
Останнім променем спокута,
Співає, пісню ледве чути
В долині тихій і глибокій.

«Стелиться полем тьма доби,
Піднявся вітер окремішній,***
Вже пізно, вершник молодий!
То заверни в наш терем втішний.

Буде ночівля, їдь сюди,
Удень і шум, і пирування,
Прийми ж моє дружнє звертання,
Прийми, о вершник молодий!

У нас красунь знайдеш ти рій;
Ласкавий муркіт, вуст торкання,
Прийми таємне закликання,
Заїдь, о вершник молодий!

Тобі в дорогу на прощання,
Вже на коня, у мить останню,
Наповним кубок золотий,
Прийди, о витязь молодий!

Стелиться полем тьма доби,
Піднявся вітер окремішній,
Вже пізно, вершник молодий!
То заверни в наш терем втішний».

Дівочій спів дива творить;
І юний хан вже під стіною,
Вже зустрічають у воріт
Красуні шумною юрбою.
Вже в плеску лагідних речей
Стоїть, з нього не зводять
Вони навіжених очей;
Дві дівчини коня уводять;
В чертоги входить хан, мерщій
За ним красунь бурхливий рій;
Одна бере шолом крилатий,
Знімає друга важкі лати,
Беруть меча тендітно й мило;
Одежа неги вже замінить
Залізні обладунки брані.
Насамперед його ведуть
До лазні і до перукарні.
Вже хвилі у пару течуть
В великі чани урочисті,
Грають веселкою фонтани,
Скидаючись барвним намистом;
Розіслані розкішні ковдри
Вельми вигадливої форми;
Втомлений хан на ковдру вклався,
Прозорий пар надим зібрався;
Кружляли полум’яні очі:
Носились вирії дівочі
Біляві, темні і руді,
Всі напівголі, молоді
В турботі лагідній німій,
Як уособлення всіх мрій,
Весь натовп грає і кишить.
Від дів духмяний жар пашить;
Гілки берез, квіток гірлянди:
Троянда та гірська лаванда;
Парфуми, води, сік, усе є,
Мастять волосся все єлеєм;
Беруть парфумів сік у жмені
Та мажуть виснажені члени.*****
Хан опиратись втратив силу,
Забув він зовсім про Людмилу,
Її недавню всю красу:
Уста і очі, і косу.
Томиться він палким бажанням;
Бадьорим поглядом блищить;
Палкого сповнений чекання,
Він тане серцем, він горить.

Прим.
окремішний-особливий. не такий, як завжди

*****- в оригіналі- усталы члени

  (Імпровізація)
   Руслан і Людмила 25

Прийняв він пестощів данину,
Вже вбрався в бархатну тканину,
В колі чарівних дів Ратмир
В банкеті славному кумир.
Я не Омер: в віршах високих
Він може славити один
Обіди табірних дружин
І дзвін і піну чаш глибоких.
Краще, наприклад, як Парні,
Славити лірою недбало
І наготу в нічній тіні,
І поцілунок геть ласкавий!
Місяць зійшов уніч на трон,
Я бачу терем в його світлі,
Де витязь томний і розквітлий
Смакує одинокий сон;
Його чоло, його ланіти
Миттєвим полум’ям горять;
Його вуста напіввідкриті
І почуття дівок гострять;
Повільно й палко він зітхає,
Він бачить їх-в палкому сні
Покров до серця притискає.
Та ось, нарешті, у тиші
Відкрились двері-і східці
Зашаруділи, заскрипіли:
Тендітних ніжок біг зустріли,
Мелькнула тінь-дівочий стан.
Десь ледве чути крикнув сич,
Летіть но геть всі сни крилаті,
Прокинься , хан,- твоя це ніч!
Не спи, -безцінна мить утрати!..
Вона підходить, він лежить,
Солодкувато так дрімає;
Покров його з ліжка сповзає,
І жаркий пух чоло вкриває.
В мовчанні діва перед ним
Стоїть, немовби й не путана,
Як лицемірна втім Діана
Так перед пастирем своїм;
І ось вона на ліжку хана
Коліном сперлася одним,
Зітхнула, голову схиляє
В томлінні, трепеті живім,
І сон  щасливчика зганяє
Цілунком страсним і німим…
  (імпровізація)
   Руслан і Людмила 26

Одначе, друзі, непорочна ліра
Замовкла, як сестра стихій,
Хова вітрила голос мій-
Залишим, тож, хана Ратмира;
Не смію часу витрачати,
Руслан наш мусить нас займати.
Руслан, взірець безпрецедентний,
В душі коханець перманентний.
Здолав він битви марафон.
Тож богатирською душею
Смакує він солодкий сон.
Та ось вже ранньою зорею
Засяяв тихий небокрай;
Все ясно: ранку промінь милий
Упав в веселий  водограй.
Руслан встає, коня сідлає
І пилюгою слід лягає.

Втікають дні, лани жовтіють,
Дерев спадає дряхлий лист,
Осінній в лісі вітру свист,
Пернаті вже про південь мріють;
Важкий, похмурий вже туман
Голим ярам пряде вуалі,
Зима наблизилась – Руслан
Сміливо їде собі далі
На північ дальній; з кожним днем
Нові долає перешкоди:
То б’ється він з богатирем,
То з монстром дивним у пригоді,
То наче в деяких місцях
Вбачає мавок на гілках,
І наче князя молодого
Вони, не кажучи ні слова,
Манять у мареві весь час.
Уваги ж витязь не звертає:
Світла мета охороняє,
Лише одне бажання миле,
Усюди з ним одна Людмила.

  (імпровізація)
 Руслан і Людмила

Але, між тим, ніким не зрима,
Від посягання чаклуна
Під його ж брилем невразлива,
Чим переймається княжна,
Моя красуне-світ Людмила?
Вона безмовна і зблідніла,
На самоті гуляє садом,
Сумна, сама собі не рада;
То піддається часом мріям-
І крає серце ностальгія,
Думкою в серці улітає;
Братів і батька обіймає
І подруг бачить молодих
Й матусь стареньких вже своїх-
Полон забутий і омана!
Та незабаром вже княжна
Знов повертається до стану,
Де знов в полоні геть сумна.
Тим часом челядь усім стадом
Шмигала всюди замком, садом:
Вдень і вночі вони, і ранком
Шукали вперто полонянку;
Хоча й прискіпливо, й системно,
І відчайдушно, та даремно.
Вони Людмилу навіть звали,
Чим теж Людмилу забавляли.
Вже зовсім поруч  іноді
Людмила шапку повертала
Й гукала їх: «Сюди, сюди!»
Вони всі кидались юрбою;
Людмила ж знову обертає
Бриля на місце заднім краєм,
Між тим безшумною стопою
Збігає швидко стороною.
Всі одночасно помічали
Її новий миттєвий слід:
То на гілках у шурхіт саме
Зникав раптово зрілий плід;
Чи джерела краплі води
Шумно камінням розпадались,
У замку тільки но тоді
Що вона їсть і п’є всі знали.
Під гіллям кедру, унизу,
Одна між тим в пору нічну
Бідкалась пошуками сну-
Та тільки пролила сльозу.
Гукала мужа, втім, щоранку,
Томилась смутком й тугою;
Та іноді перед світанком,
Спершись до древу головою,
Дрімала, криючись травою.
Ледве ночі танула мла,
До водоспаду вона йшла
Помитись свіжою водою;
Сам маг ранковою порою
Якось побачив із палат,
Як під невидною рукою
Плескав та бризкав водоспад.
Своєю звичною журбою
Перед вечірнім зорепадом
Вона бродила як то садом,
Нерідко ввечері бувало
Чули приємний голосок;
Й нерідко часом підіймали
Нею залишений вінок,
Або шматок східної шалі,
Або ж заплаканий платок.
 (Імпровізація)
   Руслан і Людмила 28

Запалом лютим навіжений,
Метався маг, як кінь скажений,
Вкрай розходився, на ухналь,
Знайти Людмилу неодмінно;
Так Лемносу кульга-коваль
Шлюбний вінець утім прийняв
Із рук красуні Цитереї,
Тим часом зрадив її сам
Тим, що глузливим здав богам
Кіприди лагідні затії…

Нудьгуючи, бідна княжна
Трималася як янголя,
Сиділа так біля вікна
І крізь хитливе вкрай гілля
Дивилась так собі байдуже.
Та раптом чує: «Милий друже!»
І бачить вірного Руслана.
Риси його, хода і стан;
Але він зблід, в очах туман,
А на стегну кривава рана-
Здригнулось серце в ній: «Руслане!
Руслане!.. точно!» І стрілою
До нього дівчина летить,
В сльозах, тріпочить й вуркотить:
«Ти тут…і рана…що з тобою?»
Уже підбігла, обіймає:
О жах…примара вмить зникає!
Княжна в біді; з її чола
З’їжджати шапка почала,
На землю шапка вже летить.
Княжна холоне, чує крик:
«Вона моя!»- і миттю тою
Зрить чаклуна перед собою.
Лунає діви слабкий стон,
Падає, мліє-дивний сон
Її укрив своїм крилом.

Що буде з бідною княжнею!
Жахливий вид: ворожбит білий
Пестить кістлявою рукою
Принади юної Людмили!
Невже щасливим буде він?
Чу…тут лунає рогу дзвін,
І дехто карлу викликає.
Маг розгубився, став смішніше,
На діву шапку надіває;
Трублять іще, тепер гучніше!
І він летить, як шкварок з печі,
Закинув бороду за плечі.

Спів п’ятий

Моя княжна! До чого ж мила!
Зізнаюсь вам, друзі, сміливо!
Вона чутлива і проста,
Вірна від бога, від Христа!
Ну, дещо звітрена…бува,
Так ще миліше тим вона.
І завжди власною красою
Вона нас вміє полонити;
Скажіть, чи можна порівняти
Її з Дельфирою суворою?
Судьба одній надала дар
Серця неволити в любові;
Її і усміх, і розмови
Серце спотворюють на жар.
А та-під юбкою гусар,
Недостає вусів та шпорів!
Блажен, кого під спів зірок
У усамітнений куток
Моя Людмила піджидає
І другом серця називає;
Але, повірте, теж буває,
Блаженним також той стає,
Хто від Дельфири  забігає
І еліксир свободи п’є!
Хто ж від Дельфири не втікач,
Той волі є знецінювач,
Скільки б він горами не вештавсь,
Йому не знати Евересту!
Проте, тут справа то не втім!
То, хто ж трубив? Увага гостю;
На січ кроваву хто гукав?
Хто чаклуна перелякав?
Руслан. То він рахує кості,
Коли, як слід, жадає помсти!
Вже витязь на горі стоїть,
Гучний ріжок, як буря виє,
Вже нетерплячий кінь кипить,
Міцним копитом землю риє.
Князь чаклуна тут зрить воліє.
Наразі тихо. Чиста й даль…
Раптом гуде шолому сталь:
Незрима відбулася дія,
Ураз Руслана зір мутніє
Та бачить він над головою-
Літає карла з булавою.
Щитом закрився, підігнувся,
Потряс мечем і замахнувся,
Та той здійнявся попід хмари,
Задіяв всі можливі чари:
На мить пропав-з звідкіль узявся,
На князя з шумом розігнався.
Проворний витязь відлетів,
Чаклун упав - да там і сів;
Руслан до нього поспішає,
Спіймав, за бороду хватає,
Чаклун силкується, крехтить
І раптом з князем улітає…
Ретивий кінь услід хропить;
Летить чаклун вже над містами;
На бороді герой висить;
Летять над хмурими лісами,
Летять над дикими горами,
Летять над бездною морською;
Рука з напруги костеніє,
Вже вечір майже, сутеніє,
Вперто тримається рукою
Наш князь. У мить ту саму
Чаклун, відчувши втому м’яз,
Віщає гордому Руслану.
Мовляв підступно: «Слухай, князь!
Робити шкоду перестану,
Клянуся згодою небес:
Забуду, вибачу тебе,
Спустимося, проте угоду створим»…
«Мовчи, підступний чародій!-
Князь перервав його тут:-З Чорномором,
Із катом дівчини моїй,
Руслан не знає договору,
Не йде на поступки і змову:
Мій вірний меч стоїть на тому!
Маєш забути путь сюди,
Бути тобі без бороди!»
Даремно кала потрясає,
Руслан її не випускає,
Волосся рве, на вся щипає.
Три дні чаклун героя носить,
На третій день вмовляє, просить:
«О, лицарю, молю, герою,
Змилуйся врешті наді мною!
Пече все тіло вже від болю,
Залиш живим, я в твоїй волі;
Куди спуститися? Скажи ж!»-
«Тепер ти наш: ага, тремтиш!
Так підкоряйся моїй силі,
Неси мене, тож, до Людмили».

      (імпровізація)
   Руслан і Людмила 29

Смиренно слухав Чорномор;
Додому з витязем пустився;
Летить-і миттю опинився
В маєтку, де зчинив затвор.
Поворухнутись і бровою
Чаклун не думав і не вспів,
Руслан взяв бороду рукою-
Й, як жмут трави, її відсік;
Втім був Руслан двічі правий
З мечем трофейним голови.
«Знай наших!-мовив він жорстоко,-
Отак ми і розбіжимося!
Краса!»-і на шолом високий
Він в’яже бороди волосся;
Коня гукає жвавим свистом,
Веселий кінь летить і рже;
Наш витязь карлу, що без хисту,
В торбину за сідло сує,
А сам, не гаючи часу,
Біжить по дівчину-красу,
Летить у чарівні палати,
Вже бачить шолом бородатий,
Поруч арапів дивний рій,
Юрбу наложниць боязливих,
Як привидів, з усіх сторін
Біжать- й втекли. Ось ходить він
Серед хоромів гордовитих,
Дружину милу він гукає-
Луною голос повертає;
Ще хвилювання не позаду,
Він далі йде, іде він садом;
Іде, іде – та не находить,
Довкола поглядом обводить-
Все мертво: пусто у стернинах,
Повз берегів струмку, в долинах,
Ніде голубоньки немає,
Вже чути: серце калатає,
Її не чути і не видно.
Тут в голові думок тортури…
«Можливо, сум, полон похмурий…
…ні, ні, і думати огидно!»
У тяжких думах, із журбою
Поникнув князь наш головою;
Стоїть і тілом кам’яніє,
Розум мутніє й шаленіє,
Отрута відчаю й любові
Стискають серце аж до болі.
Здавалось – тінь Людмили (диво)
Вуста в уста…якимось ладом…
Раптом, шалений і жахливий,
Несеться князь чарівним садом;
Людмилу гучно він гукає;
Скелі із пагорбів зриває,
Руйнує все своїм мечем-
Гаї і бесідки ламає,
Мости руйнує - ті пірнають,
Степ оголяє навкруги!
Далеко гул летить й лунає
І рев, і тріск, і шум, і грім;
Повсюди меч дзвенить і свищіть,
Чарівний край спустошив втім,-
Шалений князь руйнує й нищить
Усе довкола геп сом він.
Повітрям меч його літає,
Раптом-без умислу удар
З діви незримої збиває
Прощальний Чорномору дар…
І зникла вмить всіх чарів сила:
В сітях відкрилася Людмила!
Не довіряючи очам,
Волю дає Руслан вустам,
Це дивовижний просто збіг,
В сльозах він падає до ніг,
І обіймає, і воркує,
Ковтає сльози і цілує…
Цілує руки, сітку рве.
Людмила рухам цим не йме,
Гукає він-вона ж дрімає,
Руслан у відчаю оре-
Закриті очі і вуста,
Здається мрія вже пуста
Дівочі груди ще здіймає,
Руслана дух триматись має,
Лежить Людмила нерухомо,
Вже в сум кидає ця рутина;
Раптом він чує глас знайомий,
Глас доброзичливого фіна:
«Мужайся, князь! В зворотній путь
Ступай! Хай спить собі Людмила,
Серце твоє набуде сили,
Любові й честі вірним будь.
Небесний грім на злобу гряне,
Набуде силу заміжня-
І в світлім Києві княжна
Прийде на третій день до тями
Від сну отямиться вона».

  (імпровізація)
    Руслан і Людмила 30

Глас фіна справу далі рушив,
Душу Русланову зворушив,
Бере на руки він дружину,
Везе її на батьківщину.

У тиші, з магом за сідлом,
Поїхав він крізь бурелом,
Що сам недавно і накоїв;
Дорога, кінь, на ньому троє:
В руках князя лежить Людмила,
Свіжа, як весняна зоря,
І на плече богатиря
Спокійну голову схилила.
Волоссям, звитим у кільце,
Пустельний вітер тихо грає;
Раз по раз дівчина зітхає!
Як часто затишне лице
Червоним полум’ям палає!
Любов дівоча і мета
Руслана риси їй приносять;
І з томним шепотом вуста
Ім’я його тихо голосять…
У забутті чекає він
І кожний ловить її подих,
Той подих, що душі камін,
Інших бажань не має жодних…

Між тим, долинами, горами,
Цілими днями і ночами
Руслан-як приклад намагань,
Далеко ж ще межа жадань,
А діва спить. Князь не куняє,
Безплідним полум’ям страждає,
Страдник уявної події
Дружину тільки боронив
І чисто безгріховній мрії
Палкі бажання підкорив-
Чи є блаженством цей поріг?
Монах, який но і зберіг
Нащадкам вірний цей переказ
Про мого витязя, кумекав
І твердив нам, як скоморох:
І вірю я! Співаю оди,
Сумні та грубы насолоди:
Щасливі ми просто удвох.
 Сон діви князю око пестить,
Сідло коня здається кріслом
І власний кінь з княжнею разом
Йому скидається Пегасом.
Цей сон тендітної княжни
Не схожий був на ваші сни,
Порою томною весни,
В тіни, що кидають терни.
Я пам’ятаю той лужок
Серед берез струнких яскравих
І вечір темний, і куток,
Моєї Ліди сон лукавий…
Ах, перший поцілунок діви,
Легкий, тремтячий, полохливий
Не увірвав, друзі мої,
Її дрімоти подих милий…
Та досить, я мелю дурниці,
Кому потрібні ці дрібниці?
Втіха її, її страждання
Забуті мною, як декор;
Тепер мета оповідання
Княжна, Руслан і Чорномор.

  (імпровізація)
    Руслан і Людмила 31

І ось попереду рівнина,
Ялинки де-не-де на ній;
Земного горбу вдалині
Чорніє випукла вершина-
Вкрай незвичайний краєвид.
Руслан одразу ж здогадався,
Що путь іде до голови;
Тут кінь скоріше розігнався;
Вже видно диво із чудес;
Вона глядить застиглим оком;
Волосся- наче чорний пес
Розлігся на чолі високім;
Ланіти наче вже не ті,
Блідим свинцем наче покриті
І чималі вуста відкриті,
Великі зуби стиснуті…
Останній день її тривав:
Вона була напівжива.
Руслан під’їхав швидко, став,
До неї гулко прокричав:
«Ну, здравствуй знову, голова!
 Мною покараний твій зрадник!
Ось в торбі він, його я владник!»
Посил цей голову струснув;
Наче надав певної сили,
Яка миттєво оживила-
І та прокинулась від сну,
Глянула й страшно застогнала…
Впізнала витязя вона
І брата-зрадника впізнала.
Надулись ніздрі; на щоках
Вогонь багряний народився
І у згасаючих очах
Останній гнів відобразився.
Вона зубами скреготіла
І брату докір ляпотіла…
На неї вже в той самий час
Таки чекав Харон на вході,
Вогонь багряний швидко гас,
Тяжкий все слабшав її подих,
Здригнувся, затремтів бугор
І згодом князь і Чорномор
Узріли смерті злу поталу,
І всю агонію й розправу…
Сон вічний голову скував,
Померла врешті голова.
Наш князь замовк та геть подався;
В тремтінні карлик за сідлом
У торбі й дихати боявся
І чорнокнижним язиком
До причитань своїх удався.

      (імпровізація)
       Руслан і Людмила 32

На  схилі темних берегів
Якоїсь річки у лісах,
У вдалині від ворогів
Стояв хиткої хати дах.
Повільна течія ріки
Хвилею хату омивала
І навкруги ледь-ледь дзюрчала
З легкої участі вітрів.
Долина дно нерівне мала,
Була подекуди і глибша;
І там, здавалося, і тиша
З початку миру панувала.
Тут зупинив Руслан коня.
Все було тихо, як належно;
На тлі невпевненого дня
В далині з лісом прибережним
Ранковий розстилався дим.
Діву на луг Руслан вкладає,
Із нею поруч сам сідає,
Сидить із осадом німим;
Раптово зрить перед собою
Вітрило, човен випливає,
І тихострунною рікою
Рибалки чує спів лунає.
Розкинув невід тут і там він,
Пливе уздовж він берегами,
Веслує тож собі так чемно
До своїй мазанки натхненно.
І бачить добрий князь Руслан:
Човен на березі вже краєм,
Із його хати вибігає
Молода діва; стрункий стан,
Волосся вітер розвиває,
Усмішка й погляд наче феї,
Вкрай дивне враження справляє…
Картина, наче з галереї:
Все миле, все заполоняє.
Зливає тіні їх довкілля
Вони в обіймах-так і є,
І час безпечного дозвілля
Для них з коханням настає…
Та, князь у подиву,  натомість;
Біля човна там, біля дому,
Кого ж наш витязь впізнає?
Хазарський хан, наперсник слави,
В любові та війні кривавій
Його суперник молодий,
Потрапив долею сюди
І щастя тут знайшов скоріше,
Тут й смолоскип слави задув,
Ім’я ж і зрадника здобув
В обіймах подруги, що тішить.

Герой наблизився і вмить
Пустельник впізнає Руслана,
Встає, летить. Лунає крик…
І хан в обіймах вже Руслана.
«Що бачу я?-спитав Руслан,-
Булату ти залишив стан?
Скажи, задля якої справи
Меча залишив, що уславив?!»
«Мій друже!-каже тут рибалка,-
Краще кохатись ніжно й палко,
Серцю миліше ці забави
За бій кривавий й ношу слави!
Всього позбувсь я, друже милий,
Принади і красу Людмили,
І ратні подвиги й бравади..»
«Люб’язний хане! Дуже радий!-
Сказав Руслан,- Княжна зі мною».
«Ти – переможець у двобою?
Що чую? Київська княжна…
Вона з тобою, де ж вона?
Дозволь..та ні, боюсь я зради;
Вже друга серце здобула;
І я такому збігу радий.
Любов між нами загула.
Дванадцять дів від мене мліли,
Дванадцять дів мене любили.
Та серце краяло від втіх,
Я задля неї кинув їх;
Залишив терем їх веселий,
Фонтан, бесідки й каруселі,
Закинув бранні обладунки.
Облишив спір наш й розрахунки.
Пустельник мирний та безвісний,
Мені все досить, з мене квит,
З тобою, мила, мир не прісний,
Ти серця мого саду цвіт!»

Між тим пастушка була поряд,
Розмови друзів дослухалась,
В бік хана слала ніжний погляд,
Зітхала, всує, й посміхалась.

 (імпровізація)
  Руслан і Людмила 33

Рибалка й князь на берегах
До серед ночі ляпотіли,
С душею й серцем на вустах
Години стрімко пролетіли.
Чорніє ліс, темна гора;
Місяць зійшов-все тихо стало.
Князю у путь давно пора-
Накинув тихо покривало
На свою дівчину Руслан
І на коня вже руку тягне,
Задумливо безмовний хан
Слідом за ним душею прагне,
Руслану щастя і любові,
Бути йому завжди здоровим,
І слави він йому бажає,
І мрію-юності політ,
Душі батальної привіт
Повільно в серці оживляє.

Чому судьбою не гойдне
Геть непостійній моїй лірі
Геройство славити одне
І з ним (так невідомі в мирі)
Кохання й дружби пірует?
Сумної істини поет,
Чому я мушу для потомства
Порок і злобу оголяти
І таємниці віроломства
В піснях правдивих розкривати?

Шукач Людмили недостойний,
Потяг до слави він поправ,
Наразі безвісний Варлаф
В пустелі дальній і спокійній
На відьму збочену чекав.
І урочистий час настав.
До нього відьма повернулась
«Нарешті! Я чекав щодня!»-
«За мною їдь; сідлай коня!»-
Й на кішку відьма обернулась;
У збруі кінь; вона пустилась;
Стежиною безглуздих мавп
Варлаф коня за нею гнав.

    (імпровізація)
    Руслан і Людмила 34

Долина в спокої дрімала,
В нічний одягнута туман,
Десь поміж хмар місяць кульгавів
Із хмари в хмару і курган
Миттєвим блиском освітлявся.
Під ним у затишку Руслан
Сидів з звичайною тугою
Перед безтямною княжною.
Глибоку думу думав він,
Летіли мрії, разом з тим
Крилами сон його вкривав
І діві очі цілував,
Наводячи на очі тінь.
Руслан в дрімоті позіхнув
І біля ніг її заснув.

І сниться віщий сон герою:
Він бачить, наче б то княжна
Над прірвою дуже страшною
Стоїть заклякла і бліда…
Раптом Людмила пропадає,
Ось сам стоїть він там натомість…
Знайомий глас, призовний стогін
Із тої прірви вилітає…
За нареченою князь прагне;
Летить у темряві глибокій,
Жене видіння сон як агнець:
В Києві, в гридниці високій,
Де час кроїть свій власний вимір,
В колі вояк князь Володимир
Сидить за бранними столами
Поміж дванадцяти синами.
Навколо шум і гам кругами,
На серці ж, втім, у князя камінь.
Замовк веселий шум і гості,
Неначе поковтали кості,
Не ходить чаша навіть краєм…
Раптом убитого Рогдая
Він бачить: ось він тут сидить,
Як є із пінного стакана
Він п’є і навіть не глядить
У бік закляклого Руслана.
Князь бачить й молодого хана,
І друзів й недругів…як тут
Зливають гусла біглий звук
І голос віщого Баяну,
Орфея гульбищ і забав.
Вступає в гридницю Варлаф,
За руку він веде Людмилу;
Та старець з місця і не встав,
Мовчить він, голову похилив,
Князі, бояри – всі мовчать,
Як хижаки на водопої.
І все пропало -ллється град
З обличчя сплячого героя,
Що вже як вижатий лимон.
Не в силах все ж зігнати сон,
Він справжню ллє таки сльозу,
Неначе дощ рясний в грозу.

Ледь місяць світить над горою,
Гаї накриті темнотою,
Долина наче вся у сні,
Прямує зрадник на коні.

   (імпровізація)
        Руслан і Людмила 35

Згодом, минаючи поляну,
Він бачить в сутінках курган;
В ногах Людмили спить Руслан,
І ходить кінь біля  кургану
Варлаф із жахом поглядає;
В тумані відьма пропадає,
Варлаф завмер, стоїть тремтить,
Із рук вуздечка випадає,
Меча тихенько оголяє:
Хотів він витязя без бою
Зненацька розсікти надвоє…
Ось під’їжджає. Кінь героя,
Почувши ворога, скипів,
Заржав і топнув. Знак даремний!
Руслан не чує; сон буремний,
Наче вантаж, його давив!..
А зрадник, відьмою натхненний,
Герою в груди геть ганебно
Встромляє тричі свою сталь
Й мерщій тікати на ухналь-
Бігом хапає він Людмилу-
І –на коня, а далі- схилом.

Всю ніч поштриканий Руслан
Лежав під темною горою,
Проходив час, а кров рікою
Текла й текла з пекучих ран.
На ранок зір відкрив туманний,
Тяжко зітхнув, в бік покосився,
З важким зусиллям ледь підвівся,
Здригнувся, наче як в останнє-
І пав закляклий, бездиханний.

    (імпровізація)
       Руслан і Людмила 36

Спів шостий

Кличеш мене ти, друже ніжний,
Легкою лірою потішно
Дідів баталіям бурхливим
Складати милі й славні співи.
Скажу тобі, подруго мила,
Дозвілля час без шару пилу;
Своїми власними руками
Розбив я глечик з пліткарями,
Ублажив душу у тріскотні,
Залишив друг твій труд самотній
І звуки ліри дорогої
Поодинокої благої.
Від гармонійної забави
Я через пестощі відвик …
Лише я твій-гордої слави
Мені геть невиразний клік.
Геній змінив свій тайний код
Солодких дум і навіть прози:
Любов і спрага насолод
Тепер лише хвилюють розум.
Втім, ти томиш, втім ти любила
Мої старі оповідання
Величі слави і кохання;
Мій богатир, моя Людмила,
Мій Володимир, Чорномор,
І Фіна, втім, поневіряння
І нерозділене кохання
Твоє уявлення займали;
Було й дурниці дошкуляли
Легкі, й стрімкої ліри вир,
Було ти в посмішці дрімала:
Втім, іноді свій ніжний зір
Відволікала й поновляла,
Часу не гаючи на сум
Та безпорадний спалах дум.
Наважусь; співу щебетун
Торкаюсь знов лінивих струн;
Паду до ніг твоїх і знову
Озвучу миру пісню нову.

Втім, що сказав я? Де Руслан?
Лежить він мертвий серед полю;
Кров не біжить вже на сваволю;
Хтось на банкет справляє горе:
Тож вже кружляє чорний ворон;
Не грає ріг, без руху лати,
Застиг навік шолом косматий.

Довкола князя ходить кінь,
Трясе спесиво головою,
В очах його пропав вогонь,
Який колись палав до бою.
Кінь потупцює і стоїть,
Чекає, що ось власник встане…
Та власник сном мертвецьким спить,
І довго щит його не гряне.

А Чорномор? Він за сідлом
У торбі відьмою забутий,
Він теж проспав скоєне зло,
Зморений, сонний та сердитий,
Княжні кістки перемивав,
Поволі лаяв мовчазливо;
Коли ж відмов не дочекавсь,
Нарешті виглянув-о, диво!
Він бачить: богатир лежить,
Під ним блищить калюжа крові,
Княжна пропала, пусто в полі;
Радіє злодій, аж тремтить
І уявляє: я –на волі!
Та карла хибну думку мав.

        (імпровізація)
        Руслан і Людмила 37

Між тим, Наіною натхненний,
З Людмилою у бік південний
Прагне до Києва Фарлаф:
Несуть його мрії стокрилі;
Попереду Дніпровські хвилі
В знайомих руслах вже шумлять;
Вже бачить златоверхий град;
Вже стольним градом Фарлаф мчиться,
І шум, немов водоворот,
Мов хвиля, радісний народ
Суне за вершником, точиться;
Танцюють гопака й циганку,
І ось у князя він на ганку.

Владимир-сонечко в той час
Від сонця мав тільки каркас,
Його гасив в душі тягар,
Яку втрачав як господар.
Він тяготився в звичній думі,
Кругом бояри зовні й в замку
Сиділи із чолом похмурим…
Втім, чує він: поперед ганку
Лікує з гамом натовп тісний,
 З людьми і воїн там безвісний;
Всі стали з шепотом глухим,
Бо донька князя разом з ним;
«Людмила тут! Фарлаф…невже?
Герой! Хай боже береже!»
Здригнувся аж обличчям м’яз,
Встає з стільця великий князь,
До ганку йде із молитвами,
До доньки рідної своєї,
Підходить батько і руками
Хоче торкнутися до неї;
Даремно він її займає,
Без почуттів вона дрімає
В руках убивці-всі глядять
На князя, князь, між тим,
Питливим зором мовчазним
Питає витязя Фарлафа,
Фарлаф на то без епітафій
До своїх вуст пальця приклав:
«Людмила спить,-сказав Фарлаф,-
Я так знайшов її недавно
В пустельних муромських лісах
У дідька лисого в руках;
Там довершилась справа славно:
Три дні і ночі бійка йшла,
Зі мною вдача обіймалась:
Він пав, тож молода княжна
Мені такою і дісталась;
Хто зняти зможе дивний сон?
Хто знає чари очманіння?
Як зруйнувати клятий сон?
А нам надія і терпіння
Всім залишається в той час».

Звісткою вістю роковою
Чутка всім містом полетіла:
Народу рясною юрбою
Вся площа міста закипіла;
Сумний палац усім відкритий
І пре народ несамовитий
Туди, де на одрі високім,
На простирадлі під вікном
Княжна лежить у сні глибокім;
Князі і витязі кругом
Стоять сумні і гласи трубні,
Роги, тимпани, гусла, бубни
Гримять  над нею; старий князь
(де взятись сили? Звідкілясь?)
До ніг Людмили сивиною
Пристав безмовною сльозою;
Поруч із ним блідий Фарлаф
У каятті, тож, без бравади
В руках нервово сіпав шарф.

Настала ніч. Ніхто у граді
Очей безсонних не стуляв;
Народ ттіснився без упину,
Кожен на свій лад ясував;
Князь молодий свою дружину
В світлиці скромній забував.
Всю ніч світив місяць дворогий,
На ранок тільки но пропав,
Здійнявся шум і гам тривоги;
Смутився Київ весь, повстав.
Народ зібрався. Всі кияни
Тісняться на стіні юрбою…
І бачать ранком: у тумані
Біліють шатра за рікою;
Щити загравою горять,
В полях мечі скрізь миготять;
Подалі знявся чорний прах-
Похідні тягнуться підводи;
Горять вогні на пагорбах.
Удався ворог до походу:
Настав час зброї й оберегу.
Щоб дати відсіч печенігу.

В той час, натомість, віщий Фін,
Що духів втримує загін,
В своїй пустелі нежагучій
У серці з спокоєм чекав,
Щоб роковий день неминучий,
Ним передбачений, настав.

У глушині степів горючих,
За ланцюгом безлюдних гір,
Житла вітрів та бур гримучих,
Куди сміливий й відьми зір
Вночі проникнути боїться,
Долина чарівна таїться.
І в тій долині два ключі:
Один водою б’є живою,
 Камінням весело дзюрчить;
Є другий мертвою водою;
Довкола тихо, вітри сплять,
Зефір весняний тут не віє,
Сторічні сосни всі мовчать,
Не в’ють птахи гнізд, лань не сміє
В жар літній пити з джерела;
Подружжя духів зі сходу миру,
Безмовна, зокрема без ліри,
Дрімучий берег стерегла…
З двома порожніми джбанами
Постав пустельник перед ними;
Урвали духи давній сон
Й сховались з остраху між крон.
Схилився й опускає Фін
Свій джбан у ключ прямо з колін,
Обидва з двох джерел набрав,
Устав з коліна і пропав.
І опинився в одну мить
Там, де Руслан в крові лежить.
На нього став ті води лить:
Як бризнув мертвою водою,
То рани спалахнули вмить,
І труп засяяв красотою;
Тоді живу воду розпилив,
Чим і додав нової сили.
Набув він сили молодої,
Руслан стає, як був, собою.
Руслан наш ясний день, утім,
Жадібним оком пожирає,
І, як потворний сон, як тінь,
В очах минуле пропливає.
Втім, де Людмила? Він один!
У серці спалах, замирає.
Раптом він чує: віщий Фін
Його гукає й обіймає:
«Твій час настав! О. боже правий!
Тобі блаженство ось настане;
Тебе чекає бій кривавий;
Твій грізний меч бідою гряне;
На Київ набуде тиші й миру;
Єдиним станеш ти кумиром,
І там княжна тобі предстане;
Візьми цю чарівну каблучку,
Торкнися ним чола Людмили,
І тайних чарів зникнуть сили,
Всім ворогам стане незручно,
Настане мир навіть без зброї,
Щасливі будете обоє!»
Сказав і зник на божу радість
З запалом тихим і німим,
Руслан, якому дав він ради,
Меча візьме слідом за ним.
Та повна тиша на подолі!
Руслан самісінький у полі;
Затупцювався з карлом кінь,
Вже і Руслан сидить на ньому верхи,
Лунає рога гучний дзвін,
І вже, землі не чуючи поверхні,
Великим полем кінь летить
І обладунками бринить.

Тим часом Київ весь шумує,
У місті паніка панує,
Стіни столиці у осаді,
А ворог лютий у браваді.
Народ на вежах і на стінах
Сумує, духом занепав,
До бога молиться постійно,
Дехто в хатах позачинявсь.
На стогнах тиша через острах;
Один біля доньки своєї
Князь Володимир та сини,
Та їх дружини біля неї,
Шикують лави до війни.

І день настав, ворожі орди
Вдались до штурму брами й стін,
Їх мерехтіли люті морди,
Їх натовп пер з усіх сторін.
У місті труби загриміли,
Бійці зімкнулись, полетіли
На оборону брами й стін,
Постали -  й заварився бій.
Почувши смерть, іржали коні,
Мечі застукали по броні,
Хмара зі стріл в небо злетіла,
Рікою кров заклекотіла.
Прожогом вершники помчались,
Дружини кінні геть змішались;
Зімкнутий дружньою стіною,
Там лави б’ються між собою;
Із вершником там піший б’ється,
Там кінь заляканий несеться;
Там ворог пав, там свій лежить,
Там клич до бою, хтось біжить;
Хтось був добитий булавою,
Інший уражений стрілою,
А цей, опалений вогнем,
Скаженим втоптаний конем…
Точився бій й посеред ночі,
Та не долає жодна з сил!
За купами кривавих тіл
Бійці зімкнули кволі очі,
Поруч з тілами руки й ноги,
Втім іноді на полі битви
Був чути десь полеглих стогін:
«помилуй, боже!» -й- «дайте пити!».

Була бліда ранкова тінь,
Сріблилась хвиля у потоці,
Новий день ліз із сновидінь
На східній Києва толоці.
Ясніли пагорби й ліси,
І небо в світлі навскоси.
Незвичний спокій душу рве:
Дрімає поле бойове;
Втім, сон іде: ворожий стан
Через тривогу оживився.
Раптовий битви клич розлився;
Смутилось серце у киян;
Біжать безладними рядами
І бачать, що між ворогами-
Блискучий в латах, як в вогні,
Дивний вояка на коні
Несеться блискавкою всюди,
Усіх рубає, разом трубить…
То був Руслан, як божий грім,
Над головою сяяв німб;
Наш князь напав на бусурманів
Серед геть зляканого стану.
Де не просвище він мечем,
Де кінь сердитий не промчиться,
Скрізь жваво голови з плечей
Злітають наче урочисто;
Умить одну весь бранний луг
Горбом зробився тіл кривавих,
Живих, розчавлених, безглавих,
Купою списів, стріл, кольчуг.
На трубний звук, на голос бою
Кінні дружини всіх киян
Помчали в бій слідом герою
І стали бити бусурман!
Поглинув острах печенігів;
Адепти-хижаки набігів
Шукають коней, що зірвались,
Або без них тікають-валять.
Біжать світ за очі всім полем
Із диким криком жаху й болем.
Тріумф у Києві. У градом
Могутній богатир летить,
В руці, як сонце, меч блищить,
І сяє спис, як на параді,
В крові кольчуга-не біда,
Летить із мрією, він радий;
Шолом, на ньому борода.
Вся справа, зокрема, тут в тім,
Що він прямує в княжий дім.
Народ у захваті наразі,
У ейфорії і екстазі,
Вирує натовп навкруги,
На черзі свято й пироги.
В безмовний терем входить він,
Де дивним сном дрімає Мила,
Великий князь сидить, як тінь,
Поруч з донькою…вже не сила..
Він був один, бо його друзі
Геть не щадили свого пуза,
Та без вагань і без торгів
Громили лютих ворогів.
Один Фарлаф цурався слави
Поодаль списів і мечів,
Ігнорував тривоги стану,
Ладен побути у плачі.
Тільки впізнав злодій Руслана,
Кров охолола в серці враз,
Замовк в устах відкритих глас…
Раптово впав він на коліна
Із виправданнями у піні!
Руслан й без того був у милі,
Несе з каблучку до Людмили,
Нею торкає він чола
І…диво: діва ожила!
Зітхнула і відкрила очі,
Так, саме ті, милі, дівочі,
Після тривалої геть ночі
Дивилися так, як наче сон
Її томив зовсім невчасно;
Раптом впізнала в унісон…
І вже радіє… серцем тане
В обіймах милого Руслана!
Його душа уся співає,
Прийшла доба здійснити мрії;
І старець з ними теж радіє,
Він, не соромлячись, ридає
І милих втішно обіймає.

     (імпровізація)
     Руслан і Людмила 38
Чим закінчити  довгий мій переказ?
Ти здогадаєшся, мій друже милий!
Неправий старця гнів ізгас,
Фарлаф старому та Людмилі
В ногах Руслана огласив
Свій сором за саме злодійство;
Щасливий князь йому простив;
По збутий сили чародійства,
Карла до двору взяв саме старець;
Та, злиднів всіх святкуючи кінець,
Владимир в гридниці високій
Зажив з родинами синів.
 
Діла давно минулих днів,
Переказ давнини глибокий.

             Епілог

Так, миру мешканець байдужий,
Бранець дозвілля данини,
Я славив лірою вкрай слушно
Оповідання давнини.
Співав-і забував про біди
Сліпої вдачі й ворогів,
І  зради томної Дариди,
І гнів розчулених богів.
На крилах вигадки носивсь я,
Для думки меж не уявляв,
Та, поміж тим, я не корився
І сил небес не умовляв;
То була зовсім не примара,
То на грозу збирались хмари!
І гинув я…Святий мій охоронцю
Перших вельми буремних днів,
О дружба, як подяка сонцю,
Душі тендітної мотив!
Ти ублагала непогоду;
Ти серцю дарувала мир;
Ти зберегла мені свободу,
Світлої юності кумир!
Забутий світом та юрбою,
Світ за очі від вод Неви,
Тепер в очах переді мною
Кавказу гір горді глави.
Над їх вершинами крутими,
На скаті кам’яних стежин,
Я живлюсь мріями німими
І дивним променем картин
Природи дикої порою;
Душа моя, як і раніше,
Вирує дивною весною,
Та от вогню немає більше.
Шукаю марно просвітлення,
Минула вже доба віршів,
Пора кохання, дивних снів,
Пора сердешного натхнення!
Захоплень куций день протік,
Та не сьогодні, ще торік…
Й мене покинула навіки
Богиня світла Еврідіка.

P.S.
Муза и любимая жена музыканта Эвридика олицетворяет свет, который поглощает на закате дракон тьмы
07,01,2022 - 01,03,2022