Сон-351

Живу в комуналці, закрившись у енній кімнаті,
Живу, прислухаючись - до позастінних скандалів,
Я звикла до тиші, - безмежних полів благодаті,
Тому мені важко звикати до криків вокзалу.

Я звикла до хати, що чує, як дихають люди,
Й стоїть собі мовчки, вдихаючи тюлями вітер.
В міській комунальці - жильці усі разом оглухли,
Й не чують себе - а не те, що сусідський гармидер.

В сусідстві у мене - як не алкаші то злочинці,
І через одного - наркоші, пропащі босячки,
Як тільки бухнуть - гримлять в двері, аби похмелиться,
Позичить на дозу - забравши  останню заначку.

Як би не хотіла - ніяк мені не обминути -
І не обійти стороною жильців-маргіналів.
Врізаються в память, стараються не забутись -
Й повільно в життя пробираються із тарганами.
 
Обдерті, обригані - наче бомжі із вокзалу,
Вриваютьс в очі, залазять зі смородом в ніс,
Їх наче із труб каналізаційних прорвало -
Течуть і воняють - і просять на блістер коліс.

Не хочу й дивитись - відвожу заляканий погляд,
Аж до тошноти - втікаю пустим коридором,
Нарешті в кімнаті, можливо, залишать в покої,
Й не будуть ломитися в двері - із пяним напором.

Я вийду на кухню, коли повернуться мамаші,
Вони втихомирять небритих й обсцяних бомжів,
Хтось яйця покрав і зїв заморожене мясо,
Й крові захотів, та сховані вилки і ножі.

В кутку, за балоном, лежало потаскане тіло,
В грибках й лишаях, і слюнях, що з рота течуть,
Я глянула - й їсти миттєво перехотіла,
І ледве спинила - тошноту й бридку каламуть.

На днях я зїжджаю з потасканої комуналки
В кімнату з хазяйкою, трохи дорожчу - не суть,
Устигнуть втекти б, коли підійде катафалка,
Й погрузить чийсь труп, який розпачав уже тхнуть.