Сон-347

Стара бабуся із горбом на спині,
Що ледве опирається на палку,
Насилу ходить - і уже не в силі
Тримати хату й обійстя в порядку.

Посунулась хатина і втопилась
По самі вікна у могильну землю,
Неначе хтось обтяв їй білі крила,
Й пригнув додолу сволокову стелю.

Трималася за бабину спідницю
Й за кукурудзу, складену в снопах,
Але поки горить вогонь в свілиці -
Іще стоїть, старенька, на ногах.

Із часом облупилася веранда,
Потріскалась й посипалась емаль,
І павутиння в вікнах, як гирлянда -
Мішало задивлятися в печаль.

Хоча в бабусі зір, як у людини,
Яка живе у вимірі примар,
Картинка розпливлась, немов у димі,
Що видихав облуплений димар.

Хлів розтаскали пацюки і миші,
Він них немає порятунку й спасу,
Дісталися по стінах до горище,
Та не знайшли ні зернятка запасів.

Старезний льох - цеглиною вдавився -
Зчесалися сходинки, що йшли долі,
І сирістю війнуло - як відкрився,
Й закашлявся гнилою бараболею.

Паркан - оброслий мохом - покосився,
Й сміявся то дирою, то пеньком,
Він як пяничка, - від дущі напився -
Й лежить - і замерзає з будяком.

Дерева повалилися від вітру -
Не зачепивши віттям провода.
Й гниють, лежачи посеред подвіря,
Трухнявіють, немов старе життя.

Кому б продати - хату і обістя,
Бабулька не діждеться покупців,
Продала б й переїхала б до міста -
Й пожила б по-людськи наприкінці.